- Сім’я Носалів завжди бідувала і з надією на краще життя навесні 1930 року добровільно вступила в щойно створений у Чмирівці колгосп ім. Шевченка. Батько помер у 1923 році від тифу, а мама, Єлизавета Тарасівна, з трьома дітьми сподівалася на підтримку держави. І колгосп виділив нам хату, город, корову.

 

1932 рік був спекотний, і це, звичайно, позначилось на врожаї, але зернових було зібрано достатньо, щоб люди не голодували. Та восени того ж року в село приїхали з райцентру і зажадали від голови колгоспу повного виконання державного плану хлібоздачі. Тож колгоспові не залишалось нічого іншого, як реквізовувати «ізлішкі» зерна та всіх інших продуктів у селян. Наша мама добровільно віддала два мішки жита, вирощеного на нашому городі. За це у нас не відібрали корову, яка й врятувала нас від голодної смерті.

 

У маминого брата, а нашого дядька Гаврила Тарасовича Ковічка, комісія знайшла сховану бочку з зерном. Він закопав її біля хати під східцями, бо ж мав семеро дітей. На прохання зжалітись і залишити зерно уповноважений з району заспокоїв: «І на підножному кормі виживете».

 

Той підножний корм багато селян готували собі завчасно: з осені збирали терен, пасльон, шипшину, сушили кислиці, груші-дички.

 

Все ж багато людей померли від голоду. Селянину Івану Дмитровичу Черкесову було доручено їздити кінною підводою по селу і збирати жертв голоду. Він відвозив їх на кладовище у спільну яму. Шлях сюди люди між собою називали дорогою до раю. Іван Дмитрович і сам був голодний і знесилений, а йому ж треба було вантажити , везти і знімати з підводи померлих. І він просив у куховарки дитячих ясел (були такі для малих дітей, які залишилися сиротами після смерті батьків) додаткової пайки.

 

БОНДАР Марія Федорівна, 1925 року народження, с.Євсуг (тоді Старобільського району):

 

- Урожаю 1932 року було достатньо, щоб не голодувати, та весь його змусили віддати в колгоспну комору, тобто державі. Люди віддали все, що мали, бо кожна жменя якогось харчу називалась «ізлішками». Стало голодно і страшно. Люди почали вмирати. Навесні 1933-го від голоду померли два мої брати - Микола і Василь, через кілька тижнів не стало сестер Фросі і Христини, а ослаблені голодом батьки померли влітку 1934 року. І зосталась я сиротою, спасибі родичам, які забрали у село Колядівку. Щоб вижити, їли лободу, пекли з неї, додаючи трохи висівок, коржі. Так якось і дотягнули до осені 1933 року, а там уже стало трохи легше: з’явились буряки, гарбузи, інша городина.. але голод ще продовжував діставати людей, протягом 1933-1934 років вимерло пів-Колядівки. Ховали людей, як скрізь тоді, без домовин у спільну яму. Люди вмирали від голоду, а в колгоспній коморі було повно зерна.

 

- Люди вимирали від голоду сім’ями. Щоб вижити (хоч не всім це вдалось), їли собак, кішок, горобців, різнотрав’я. Були й заможні люди, які не голодували. Не голодували й такі, як Ївга Бова (однофамільця): вона була активісткою, допомагала продкомісії вилучати у односельців зерно та інші харчі, для чого лазила по людських горщиках, нишпорила в хатах і сараях. Була весь час в червоній хустині, за що люди називали її між собою «красною совєцькою відьмою». Взимку 1932-1933 років померло багато дітей і дорослих, їх на санчатах звозили на кладовище і заривали в сніг, а навесні, коли земля розтанула, всіх поховали у спільну яму. Списків померлих ніхто тоді не складав.