- Це було дуже страшне лихо! Та, на моє щастя, я жила в заможній сім`ї. В родині маленьких діток не було, тож ми не дуже голодували. Тримали корову, вирощували городину, сіяли пшеницю. Коли прислужники влади почали збирати зимові припаси, дідусь Іван вдався до хитрощів: у комірчині зробив схованку, засипав туди пшеницю, а бабуся замазала вхід до неї глиною. Коли зовсім стало голодно, потрошку діставали зерно і мололи його вночі на ручному млині. Дуже боялися, щоб ніхто не побачив. Під час цього процесу завішували вікна та змушували когось одного з родини вартувати надворі.

 

У родині нас було четверо. Пам’ятаю лиш деякі епізоди зі свого дитинства. У школі сиділа за партою з дівчинкою, котра була єдиною дитиною в сім`ї. частенько вона носила до школи паляниці та пампушки. Завжди пригощала і мене.

 

 Вдома ж мама готувала їжу з того, що мали. Часто домішувала до страв листя берестка чи інших рослин. Але в основному батьки підгодовували нас їжею, що давали їм в колгоспі, де вони працювали. Гаразд, що всі члени моєї родини залишилися живі.

 

ОМЕЛЬЧЕНКО Петро Свиридович, 1912 року народження:

 

- Тричі ходив до сусіднього Кантемирівського району міняти та купувати пшеницю, борошно. У той період було продано все – полотна, рушники, скатертини, білизна, одяг. Пам’ятаю, як у Богучарах зустрівся з місцевою жителькою, котра промовила: «У нас скрутно, та все ж не так, як у вас, сердешних». Після цього зав’язала один рукав моєї сорочки і напхала туди квашеної капусти. Це був справді королівський подарунок.