- Сім’я наша була бідна, з п’ятьма дітьми. Двоє уже були старші і ще до колективізації пішли працювати в найми. Мама під осінь 1929 року померла. Нашого восьмимісячного братика забрав мамин брат – дядько Василь. Тата призначили комірником. У 1930 році, коли проводили розкуркулювання, по документах у тата виявили недостачу 70 кілограмів зерна, яким доверху були засипані амбари. Тата заарештували і забрали у в’язницю, де він невдовзі захворів і помер. А нам потім сказали, що ніякої недостачі і не було. Залишились ми з братом Трохимом самі – мені було 9 літ, а йому 13. Неймовірно тяжко було нам в 1932-1933 роках. Мене на день забирали у створений в селі патронат для дітей, де нам давали трішки їсти: рідесенький супчик, кашку і крихту хліба.Брат навесні пішов працювати в поле погоничем коней і волів - там працюючих трохи годували. Я, бувало, супчик і кашку з'їм, а хлібець заховаю, прийду додому, нарву кропу, молочаю, ще якоїсь трави і з тим хлібом з'їм. А ще ми з братом пекли коржики з лободи і з листя берестка. В колгоспі силосували кукурудзу з качанами, тож ми ходили до силосних ям і вибирали кукурудзяні зернятка. Влітку стало трішки легше: було багато всілякої трави, яку ми їли, спіли вишні, по садках росли кислички, терен. Брат пас колгоспних корів. Серед них одна була ялова, а він віддоїв її і приносив мені в пляшечці молока. А ще ми ходили на колгоспну ферму ловити по сараях горобців і граків, їсти нам хотілося завжди, ні про що, крім їжі, ми не могли думати.

 

 

Отаке було лихо. Люди мерли на ходу. Був такий Мусій Дмитрович Шкуренко, який їздив по селу підводою, збирав померлих і відвозив на кладовище, де скидав усіх в одну могилу. Вимерло тоді майже півсела. Дід Мусій заходив за мертвими у кожну хату. Зайшов і до Андрія Шерстюка, який уже й ходити не міг. Мусій йому й каже: "До завтра ти все рівно не доживеш, давай я тебе сьогодні заберу і отримаю свою пайку хліба". Андрій почав проситися, щоб той залишив його. Мусій змилувався, проте обіцяв прийти завтра. Андрій злякався, виліз якось з хати та й поліз на город у бур'яни, пролежав там два місяці, їв траву і піднявся, зостався жити. Влітку 1933-го, після жнив, ходили крадькома в поле збирати колоски, але це було дуже небезпечно, за колосок били і судили. А знайдені колосочки рятували людям життя: їх м'яли, витрушували зерно і товкли його в ступі - борошно відсівали і пекли коржики, а з крупички варили кашу. Та дуже рідко вдавалось роздобути той колосок.

 

Взимку, окрім того, що було голодно, було ще й дуже холодно, топити не було чим. Доводилося по пояс у снігу лазити по садках, по вербах, шукати гілля. Ми дуже вдячні добрим жінкам, сусідкам - бабі Оксані і бабі Парасці, які були нам за мам, іноді приносили нам щось поїсти, давали якусь одежину, навчили мене потім хліб пекти і робити все по господарству. У 1939-му Трохима забрали до армії, а потім почалася війна. Я пішла на роботу в колгосп, а в 1943-му, після звільнення Старобільщини, і мене забрали на фронт. Додому я повернулась восени 1945-го року, а з братиком зустрілась аж в 1947-му.