Народилася я в селі Курячівка Марківського району в родині заможного середняка Курячого Сергія Григоровича. Моя мати, Куряча Агафія Кіндратівна походить із багатої родини Хоменко. Рано залишилась вдовою з 4 дітьми: два сини, Михайло і Марко і дві дочки, Марія і я, Надія. Я найменша дитина в родині. Дід Григорій і баба Василина жили разом з нами, допомагали вдові виховувати дітей. Та у 27-му році дід помер і баба пішла жити до зятя і дочки. Жили ми в достатку. Була своя земля, корова, коні, воли, вівці. Брати гарно справлялись у господарстві. Мали семирічну освіту, сестра теж. На той час село Курячівка було великим красивим селом.

 

З підгір`я Марківки витікає маленький струмочок і тече собі в долину. І чим далі, тим ширшає, і вже в Курячівці перетворюється в справжню річку, яка носить назву Деркул. В центрі села майдан, на якому височить церква з церковними надбудовами. За майданом міститься колишній панський будинок. Далі попівська хата, зліва від церкви сільрада, а через дорогу від церкви крамниця і семирічна школа.

 

Наше подвір`я було далеко від центру, на схід. Цей край села був гористий. Здебільшого під горою розміщені подвір`я, а вниз через дорогу городи, сади, верби, а за вербами річка. По соціальному походженню в селі були багачі, середняки і бідняки. Наш сусід Плевако (імені не пам`ятаю) був дуже багатою людиною. Жили вони в добротному будинку з молодшим сином Григорієм і невісткою Дашею. На одному подвір`ї з ними жив у флігелі старший син Юхим з дружиною і чотирма дітьми. На подвір`ї було багато худоби, велика пасіка, два сади, всякий інвентар. Наймитів наймали лише на сезонні роботи. Все інше виконували самі.

 

Моя мати виконувала всяку роботу: сама сіяла, косила, пряла, вишивала. В селі панував спокій. Вечорами під вербами збиралась молодь. Лунала музика і пісні. На Масляну і Великодні свята молодь збиралась на подвір`ї Плевако – на качелі, катання на конях.

 

1930 рік. На селі появилось багато нових людей – це посланці з міст. Вони організовують мітинги, збори, в клубі проводять антирелігійні концерти, збори для селян. Такі збори часто проводили в нашій просторій хаті. Я, вже школярка, сиділа на печі і слухала їх розмови. Спочатку приходила вчителька, читала селянам (здебільшого були агітки) книжки. Найчастіше були твори Марка Вовчка, Тараса Шевченка. Жінки слухали і плакали. Згодом приходив агітатор (посланець з міста), розповідав про злиденне селянське життя і ненажерливе, сите куркульське, про майбутнє щасливе колгоспне життя. Зачитували списки буржуїв, в які було занесено і Плевако. Агітація проводилась успішно, і люди записувались у колгосп. Записалася і моя мати.

 

На території Курячівки було організовано три колгоспи. Наш – імені Молотова, „Більшовик” і „Країна Рад”. Крім того, Курячівці належало ще два хутори – Журавка (к-п „Червона Журавка”) і хутор Сковородна (к-п „Нова Україна”). Недалеко від нашого подвір’я, на горі, будують колгоспний двір: конюшні, стайні, корівники. Але з якого матеріалу? У селян забирають дерев’яні стойні, конюшні, коморі, усуспільнюють худобу – корів, коней, овець. Опустошився і наш двір. Забрали і весь с-г інвентар. Покойний дід построїв каркас для нового будинку онукам. Забрали і його. З нього збудували молочно-перегінний пункт. Наша мати вимушена була продати корову, бо нічим було платить податок. Робота колгоспників оцінювалася трудоднями, а трудодні осінню компенсувалися зерном. Осінню одержували зерно, а серед зими ходили по хатах представники спецзагонів і забирали так звані „залишки” зерна для потреб Червоної армії. Селянам не вистачало хліба, переходили на кукурудзу. Куркулів розкуркулювали. На Соловки відправили старих Плевако з сином Григорієм, а його дружина Даша з маленькою дитиною одреклася від них. Погнали їх степом, і вони в дорозі загинули. Старший син Юхим теж відрікся від батька. Подав заяву в колгосп і його прийняли, призначили бригадиром.

 

Материного брата, Хоменка Прокопа, теж розкулачили і етапом, разом з сином і дружиною, погнали на Соловки. По догозі син хотів утекти, його розстріляли. А три дочки відреклися від батька і виїхали з села.

 

1932 рік. Взимку знову забирають „залишки”. Селяни роблять схованки, але даремно. Майже все витрусили. Забрали з материної скрині ще й одяг, постільне, рушники. Разом з другими жінками вона йде мінять одяг на пшоно і макуху. Приносе, яка радість, з`їсти замість хліба шматочок макухи і ополоник кулешу. Старшого брата не беруть до лав Червоної армії, а зараховують в трудову армію, бо він із заможної родини і дядько куркуль. Брати залишають село, а сестра навчається в педтехнікумі в Старобільську.

 

Я ходжу до школи, хоч багато дітей такого віку, як я, не ходили, бо далеко ходить. Директором школи був Багряновський Полікарп Федорович (поляк). Школа мала велику пришкільну ділянку, на якій вирощували кукурудзу і картоплю, мали своїх коней і корів. При школі була їдальня. Кожного дня ми одержували по ополонику затірки і по стакану молока. Часто учнів водили на колгоспні поля на боротьбу з бур`яном.

 

Ми йшли в шеренгах з піснями: „Винтовочка бей, бей, винтовочка бей! Красная винтовочка буржуев не жалей!” Пізніше на полях були поставлені вишки, на яких сиділи вартові і спостерігали за колгоспними полями, щоб ніхто не крав колосків. За вкрадені колоски судили. Мій двоюрідний дядько (Курячий Семен Корнійович) вкрав 10 колосків пшениці і одержав 5 років примусової роботи на залізниці м. Луганська. А ми, школярі, співаємо пісень: „У житах високих зашуміли кроки. Хто там? То не вітер і не ховрашок. Видно нам із вишки, як плазує нишком ворог ненаситний, держачи мішок.” Приспів: „Ми пісню свою гартували в бою. Її несемо, як прапор. Про нашу роботу складаєм тобі, товариш Постишев, рапорт.” На цей час церква в селі була вже закрита, дзвони з дзвінниці познімали, а попа з сім’єю вислали з села у невідомому нам напрямку.

 

1933 рік. Осінню колгоспники на трудодні одержали зерно. Із своїх городів зібрали непоганий врожай кукурудзи, квасолі, гороху, буряка, картоплі.

 

Здавалося, голоду не буде. Настала зима, і знову в кожну хату завітали представники спецзагонів із шурупами в руках.

 

Знову забирали „залишки” зерна, не зважаючи ні на що.

 

Життя перетворилося в страхіття: сум, плач, голосіння.

 

Але ніщо не зупиняє цих молодчиків. В хаті холодно, бо немає чим топити грубу. Немає худоби, то немає і гною – основного селянського томлива взимку. Соломи теж немає. Колись були тини вербові, теж їх немає, спалили. Раніше осінню збирали в лісі сухі гілки для заготовки томлива. Тепер і в лісі, і в вербах заборонено збирати.

 

Пшеницю забрали всю. Дійшла черга до кукурудзи, квасолі, гороху, навіть насіння з конопель – все забирали. Де не заховають, скрізь знайдуть.

 

Залишилось у нас два відра кукурудзи. Моя мати висипала її у мішок і поклала на дах сарайчика, його добре засипало снігом, але знайшли і там. Мати плакала, благала, стоячи на колінах, але вони пихнули її. В ступі була потовчена кукурудза, витрусили і ту, і пішли раді та веселі.

 

Раніше у вербах було багато опеньків, кропиви, лободи. Зараз немає нічого. Все поїли. Люди навіть кору з верб поїли. На фермі корови і коні падають – немає корму. Народжуються мертві лошата і телята, їх їдять колгоспники. Зазеленіли підбугор`я, вигнали туда коней, щоб паслися. Вони бідні падали і вже не піднімалися, здихали.

 

А колгоспники їли і дохлятину. Корови впали на ноги. Щоб видоїти корову, її піднімали мотузками. На людей було страшно дивитись, ледве пересувались, пухлі. Опухла і моя мати. Одного разу вона не витримала і прямо з дійниці напилась молока. Побачив зоотехнік, вигнав її з роботи, наказав, щоб йшла працювати в польову бригаду. В неї не було сили ходити в поле. 12 червня 1933-го року вона померла.

 

Сусідка в дворі викопала яму, в яку її поклали. А на другий день прийшлося яму відривати, бо помер сусідський 10-річний хлопець, і його туди поклали. Ще в березні йшла моя сестра на канікули. Моя сестра не дійшла, в степу впала і померла. Мати про це так і не дізналася. Я залишилися одна. Згодом пішла в школу, ночувала в школі. А вдень ходила на пришкільну ділянку. Там працювало багато дітей. Хоч я була серед них найменша, але мене прийняли. Двічі на день нам давали їсти затірку, або куліш. Приблизно у серпні було організовано приют і директор школи мене туди оформив. Так я була врятована від голодної смерті.

 

А скільки людей повимирало – Курячих, Черноків, Віннікових, Галушок, сім’я Юхима Плевако (дружина та 6 дітей). Два старших сина втекли з села. А самого Юхима Плевако розстріляли, як ворога народу. Осінню за наказом агронома колгоспні буряки забуртували в яму – шар землі, шар буряків. Він заперечував таке буртування, але його не послухали. Весною всі буряки погнили.

 

Був у нас відомий на все село червоний партизан Моргун Василь і його дружина Ніна Вікентіївна. Вони мали 5 дітей. Весною 1933-го року Василь Моргун і троє його дітей померли з голоду. Дружина не витримала, залишила в хаті двох дочок: Анісію і Галину, і втекла в Луганськ. Ці дівчатка потрапили в приют. Років через п`ять вона їх забрала. Я з ними підтримувала тісний, дружній зв`язок до самої старості.

 

Осінню 1934 року з Іванівської області в Курячівку переселили ціле село з школярами і вчителями. Нам було дивно, що їхні вчителі на великій перерві грали на балалайках, а учні танцювали і співали „Матаню”. Іванівці перезимували, а весною 35-го року всі виїхали на свою батьківщину.

 

Осінню 35-го року цілі хати заселили німцями і поляками із західного кордону. Діти поляків навчались з нами разом, а німецькі діти мали свого вчителя. З ними ми жили дуже дружно. В 1937 році я закінчила 7-й клас. З братами не бачилась 5 років.

 

За мною приїхав брат Марко, який на той час навчався на 3-му курсі робітфаку при Луганському с-г інституті. Я успішно витримала вступні іспити, була зарахована студенткою 1-го курсу робітфаку, який закінчила у 1940 році і поступила в Луганський педагогічний інститут.