1933 рік був дуже тяжким і голодним. Тоді вродило багато хліба, але весь його вивозили. Бувало, не дає голова колгоспу хліба якомусь представникові місцевої влади, то його садовили у в’язницю, а ставили іншого, і він уже не пручався.

 

Забирали все, нічого не залишали. Зерно як заберуть з комори, то ще й віником підметуть. Людей залишили без хліба, почався голод.

 

Мої батько і мати, два брати і дідусь Терешко – всі вони померли. Залишилася я з сестричкою Дашею.

 

Померли сусід Іван та його жінка Катя, а проміж ними лежала маленька Надя, їй лише рік виповнився. Негодована померла і вона.

 

Люди помирали цілими сім’ями, хати порожніли. А в сім’ях було по 10-12 душ дітей. Взимку було до 30-40 градусів морозу, топити ж було нічим.

 

В кого ще лишилися сили, їздили по селу, збирали тіла померлих. Вириють яму, покидають і землею загорнуть.

 

У 1934 році я працювала на полі, тричі на день давали їсти по 100 грамів хліба. Додому з поля не ходили, спали у куренях. Сестричка Даша була в яслах. Того року дали хліба на трудодні. З борошна зварили затірку і спекли коржа. Поївши, Даша (їй було три роки), промовила: "Ну, тепер ми не помремо, Маню?”