(зібрано Біловодською районною держадміністрацією)
Голодні роки, 1932-1933, я пережила на Чернігівщині. Мала тоді 10 років, багато чого пам’ятаю. Жила я тоді з батьками в с. Ковпита Михайло-Коцюбинського району. Відчували гостру нестачу харчів, але від недоїдання ніхто в нас не помирав.
Взимку 1934 року наша сім’я завербувалася і переїхала до Біловодська. Дозволили нам усе, що мали, забирати з собою. Худобу й іншу живність везли у вагонах.
Одразу ж по приїзді надали нам житло – хату, всі мешканці якої вимерли в голодні роки. Таких порожніх хат було в Біловодську тоді багато. Підремонтували оселю, побілили, підмазали, де треба, почали жити.
Батьки пішли працювати в колгосп, там їх забезпечували харчуванням.
А із старого пам’ятаю ще й таке. Люди на Чернігівщині були співчутливі, допомагали одне одному. Одна наша тамтешня знайома через річку жила. Бувало, гукає до нашої матусі:
- Чи є у вас що їсти?
Мама відповідає:
- Та вже все скінчилося.
- То приходьте, буряків вам дам.
Пішла мати, принесла мішок буряків.
На Біловодщині вживали в їжу жолоді, кислиці, груші. Груш багато було, привозили їх у возиках. Виручала нас і макуха.