Народилась я в Лаврівці, тут рядом село. І в голод там жила. У моєї матері було 5 дівчат і 2 сини. А в тьотки було 3 дітей, і ми дві сім’ї в одній кучі жили. А тоді розійшлися, поробили хати. В 30-м году ми в колхоз писались. Заставляли. У нас хліба багато було, воли були. Ми жили єдінолічно. А тоді записались у колхоз. Хліб весь забрали, волів забрали. Батько каже: „А чім ми жить будем?” Розкуркулювали у нас людей, повивозили у ярки у Піски. Вони там землянки поробили, жили, а тоді ходили просили хто шо дасть. У них млин був, олійниця, коні такі хороші були, такі йдуть і пляшуть. Дітей по десятеро було. На роботу нікого не брали. Самі робили. Хто помер на ярках, а хто документів розжився, ті у Лисичанськ поїхали. А ми як спасались? Берестки чухрали, листя, сушили, мололи і пампушки пекли. Качани кукурузні, ті шо без зерна мололи. І осталися так живі. Корови у нас не було. У тьотки була. У селі багато людей повмирало. Дітей у кожного було по 7, 10. А осталось діток по троє. Я до сестри старшої пішла. Її чоловік хоть кой-чим розживався. Сестра то пампушечку спече, то ще шось. В мене і ноги пухлі не були. А людей мерло багато. Як упало, шо на ньому було, так і загорнули. Як багато, так в одну яму кидали. Такого, шоб людей їли, в нашому селі не було. А у Бунчуківці одна тьотка зарізала своє дитинча, холодцю наварила і поїла. А її ж Господь простив. Вона не винувата була. Були у нас і переселенці, тільки повиїзжали всі.