Сім’я велика у нас була. 12 душ. Батька дід отділив. По-сусідськи зразу. І вимерли щитай усі. І дєдушка, і бабушка, і дядько, і тьотка. Двоє дітей осталося. А мій батько сіяв уручну у степу, ноги пухлі, єлі тягав. На рядку своєму і впав. Вони до нього: „Яким Олександрович, ти шо вже одсіявся?” „Вже. Повезіть мене додому. Я хоч дітей побачу.” А нас четверо. Привезли його додому. Він ще в пам`яті був. Шо їсти? Кажуть мати: „Підем в столову. Тобі ж порція должна буть”.

 

Там давали по катялочку суп. Була раньше пшениця турка. Зараз її немає. Товкли і суп варили. Принесли мати. Давай батьку. А він вже і не їсть. Вже сидить, як п`яний. А ми сидимо четверо плачемо. А він вставив ложку в миску і оберта. А мати крикнула: „Та шо ти робиш!” І він обідивсь, ліг і більше не піднявсь. Ноччю хропе, охає. В нього чи цинга була. Всі зуби випали. Хто сіяв, ще живий остався. Та й ті дохли. Наїсться сирого зерна: чи пшениці, чи проса, чи кукурудзи. Воно йому набухне і там, падає і здихає. Не дай Бог його згадувать.

 

Вимерли люди. Сім’ями вмирали. Через день їздили по селу збирали. Проїдуть, кидають у шарабан такий великий, як дрова людей. Вириють, як скотомогильник яму велику, під’їдуть до тієї ями, вивернуть туда з бістарки їх, попідгортають. А яма повна, руки або ноги стирчать. Собаки рили, тягали. Сестра Шура, з 12-го году, в Плахо-Петрівці замужем була. Як почула, шо батько вмер, напєшу прибігла. А батька вже одвезли. Мати зшила шось, шоб земля в глаза не сипалась. Мати пухлі, як колодка, з палкою єлі по хаті пройдуть. Сестра подивилась і каже: „Я туди більше не поїду. Як же ви тут?” А мати: „Шо ж ти за нас будеш жизню тірять.” Там у них хліба не було, а буряк був. А як буряки були, це ще можно жить. У нас нічого не було. Три корови на всю бригаду. Ті, шо в колхоз не поздавали. Остались ми. Мати пухла лежить. Я пішла на роботу. Це ж мені вже 15-й год був. Сіяли. Кукурудзу садовили. Вручну. Дві женщини копали, а я за ними кидала. Видасть мені в завіску пригірщ, шоб і кукурудзини не з`їла. Ти крадькома вкинеш у рот всуху. Чого зараз і зубів намає. Двох моїх братів приписали у яслі. Для тих дітей, у кого батьки вимерли, організували дєтдом. І в нашому селі був, і в центрі, і в отому селі. Отак люди видихали, а діти оставалися. Звозили всіх чисто в дєтдом. А ми страдали не дай Бог. Нічого не було, нічого не давали. Вредітельство таке було. Мамка ще ходили як-небудь. Поверх нас скирда була, солома, полова. Вони ідуть з сусідкою віють полову. Навіють жменю. А хлопці, Коля і Ваня, ідуть мишей ловлять. Наловлять, приходять додому, затопляють плитку, смалять на дротинці. І ото тим і жили. Та не дай Бог згадувать. Люди і собак їли, і кішок їли. І коней стріляли, які сапаті були, на м`ясо розбирали до кісток. І коров дорізали. Таким жили. Корови у нас не було. Наші зразу все одвели у колхоз. Батько приходе, плаче та каже: „Ну шо ж, бабо, запрягаю я конячку, прив’язую корову і веду на бригаду.” А мати плачуть: „Та шо ж ти думаєш?” „Сказали, хто не здасть, будуть виселять.” Та лучше б виселили. Ото три двори не побоялися оставить. Ті й жили. Берестки чухрали товкли, жолуді збирали товкли, пекли. Так у кого коровка, хоч з молочком їли. А ми душилися отим.

 

Тоді і людей їли. Я чула, як казали, шо з домовини отам витягли. Привезли та поборсали коло повної ями, поки другу яму вириють. Витягали з домовин. В нас посусідськи, через дорогу, і жили хорошо, 4 дітей у них. Вони в колхоз не поступали. Батько каже їхній: „Мар’я, возьму я двох хлопців і піду у совхоз у Сватово.” „Куди ж ти підеш, як негожий, пухлий.” „Здохну в дорозі, так хоч хлопців виведу.” Пішли вони, а вона осталась дома. А в неї хлопець, шо остався, мій ровесник. У нього на нозі два пальці зрослись. Ми знаємо, бо босий же бігає. Ті, шо корову не здали і в колхоз не пішли, жили лучше. Буряк був, і картошина, і може зерно. Вони ж ховали його, закопували. Пішла ця баба Ганна до цієї ж куми Марії. Вона їй каже: „Піди у сіни і вибери собі рубашку, яка тобі нравиться. Принеси хоч бурячок для Мані.” Дочка ще з нею осталась. У сінях куча барахла була накидана. Хто там його стірав тоді. А рубашки гарні тоді були, порозшивані. Пішла вона у сіни вибирать сорочки. А вона чи не з`їла ту ногу Прохорову, чи забула. Кинула між сорочки. Баба Ганна як побачила: „Ой Боже!” Заходе у хату, а вона лежить опухша вся. „Мар’є, де твій Прохір?” А вона тоді: „Кума, я грішна перед Богом. Я його з`їла.” „Як же ти його їла? Чи душила, чи шо ти йому робила?” „Ні. Він вже як здох, я його мертвого їла. Вже хоч гріх, хоч два, терпєнія в мене не було. Їсти так хотіла.” Їли люди і кішок, і собак, і дохлятину з скотомогильника тягли. А тоді. Як стали цю гадость їсти, стали дужче вмирать. Люди садовили, сіяли вручну і падали на ходу. Ніяк ходить їм було, безсильні. У колхозі столова була. Дві женщини там варили. По два ополоники давали баланду. А тоді привезли до нас первих переселенців. Їм давали ссуду, зерно, муки. І картошка у них була. Вони приїхали у марту і картошка у них померзла у дорозі. Ото ми тією картошкою спаслись. Стали мінять у них картошку. Посліднє барахло з себе знімаєш та міняєш на ту мерзлу картошку. Сніг розтав, стали на жолуді ходить. Натовчуть жолудів, картошки тієї мерзлої натруть туди чи зварють, і вже можно їсти.

 

Переселенці були. Недовго у нас жили. Як подивились, який тут у нас страх, так тікали ночами, підводи десь доставали. Ту картошку і дурно роздавали, і міняли. А до колхозу у нас була коровка, лоша з конякою, два бички, виращували на воли. Все чисто забрали у колхоз. „Зводьте все на бригаду!” Вони там і видохли всі. Тих, кого розкуркулювали, виселяли з дітьми на ярки. Вони восени землянки там рили. А тоді вже як зіма, холодно, повтікали всі у Донбас. Пізніше приїзжали подивиться, як тепер люди тут живуть. Хати їх тут пооставались, приходили з колодязів своїх води напитись. Перехреститься: „Напьюся своєї водички. За шо нас розкулачили? Шо в нас було?” Правда на 4 сім’ї, шо розкулачили. Трактор був. Молотарки були на 2 , чи на 3 сім`ї. Все було. Хліб їли такі короваї. Дід мій вмер. Серце схватило. Кажуть: „Завтра будуть їздити хліб по коморях забирать.” А дєдушка каже: „Ну як це? Чого це у мене будуть забирать? Я його придбав своєю силою.” З флагами, з музикою їздять. Люди плачуть, кричать... А вони в амбари заходять і все забирають. Шось там забирали. Дєдушка, як сказали, шо завтра будуть забирать, пішов з дому у ярус у степу. Був там поки не пройшло все це. Як прийшов звідтіля, як взяла його колючка, сутки пожив і вмер. Люди не переживали. Не переносили все це. А так до колхозу жили хорошо. Ну були такі сім`ї, шо бідненькі були. А все равно одна конячка та була. Ніхто не жив, шоб нічого не було. Як переселенці приїхали, так стали виписувать остронуждающим підсобку: то муки ячнєвої, то ще шось.

 

Переселенці виїхали всі, повтікали ночю. Других вербували. Посилали наших людей вербувать. А один з переселенців був, у шахті робив, партійний був, їздив вербувать. „Поїдьте, хорошо жити, можно жити.” Так вони його хотіли тоді вбить. Як привезли тих переселенці, подивились вони, як тут заможно. Так кажуть: „Хай той нам брехав. Він чужий. А ти ж наш, переселенець.” „Я ж подневольний. Послали і сказали, шо їдь і вербуй, без людей не вертайся.” Та три набори переселенців привозили. Зараз нікого нема. Які вимерли, які виїхали. У совхозах люди не вмирали. На заробітки ходили у совхози туди, на Сватове. Хто повиїхав, ті живі остались. А хто у дорозі вмирав. Було, Боже, по дорогах там лежить, там лежить. Йшло спасатися і не дійшло. Страшне діло. Ноччю ходили колоски зрізали. Об`їзчики були. Який подивиться та й усе. А який мішки отнімав. Судили, як упіймають у степу. Одну жінку судили. Четверо дітей осталося. Вернулася, а діти ті видохли. Тоді ще одну судили. Сиділи кукурудзу обминали. Надзор був, шоб ніхто нічого не взяв. А вона якось приспособилась то за ту латку, то за ту і 2 кілограма кукурудзи взяла. Судили. Вона так і не вернулася. Там здохла.