Сім’я у нас була велика: батько, мати, 2 сини, дівчата, дід, баба. Хата здорова була. Пол тоді земляний був. Лавки стояли. Спали всі покотом. У маленькій кімнаті дід та баба були. На печі дірка була і ми через ту дірку лазили до діда та баби. Я хоч і маленька була, а помню, яке хазяйство було. Пара волів була, кобила, корова, свині, віялка, садовка, клуня здорова, там зерно було. Скирди ставили, молотили. Нас не розкуркулювали, ми не куркулі були, а забирали все чисто. В колхоз стали все забирать. Заставляли писаться в колхоз. Батько і мати не хотіли писаться. Все забрали в колхоз. І худобу, і клуню. Зерна багато було. Як забирали, ще й казали на батька: „От сукин син, скільки зерна придбав.” Тоді стали виконавці ходить, все що на горіщі згрібать, фасоль, чи що ще там було. Мати одного турнула з драбини. Таке було.

 

Позабирали все чисто. А тоді налог було накладуть. Батько негожий був, грижа була. Операції тоді не робили, обв’язаний весь був. Так його не трогали, а матір все брали. Виконавці прийдуть, матір заберуть. „Давайте гроші.” „Та де ж ми візьмем?” Посадять у коморю і сидить там до утра. Холодно зімою. У хаті у нас кролі були. Приходе виконавець (він вже вмер, той дід) і хап кролицю. А батько знімає з себе сорочку і каже: „Нате вам, Карповичу, і сорочку.”

 

Страшне було. Нехай не вертається ніколи.

 

Брат младший забрав жінку і 3 дітей і поїхав на Донбас. А старший остався. Коло нас жив. Хату йому зробили. Став у колхозі бухгалтером робить. Стала голодовка. Нема ніде нічого. Дві дівчини і мати поїхали на Донбас. Мене до брата отдали. Страшне було. Батько ще з одним чоловіком овець пасли, так мишей ловили, смалили і їли. Не було нічого їсти. Вже і пухнуть почали. У брата було якось трошки. Чи може оставив щось, як ішов у колхоз. Сестра старша піде, товчуть у ступах пшоно, возьме всипе жменьку у чоботи, принесе, зваримо чавун і їмо. Попухли вже. Сестра пішла на Донбас. А я у брата осталась. Тоді у колхозі стали варить. Ми з племінницею (на год от мене менша) туда з глечиком ходили получать. Руками вліземо у глечик і поки донесемо – поїмо. Мати приїхала і єлі живу мене взяла. У брата ще щось було, що ми ще батька поминали як вмер.

 

Батько вмер у марту. Батька я не помню. Фотокарточки тоді не було. Багато вмерло тоді людей.

 

Хто повтікав в Донбас, ті остались. Я не дуже помню. Мені тоді 8 год було. Помню, як ходили забирали все, вимітали до зернинки все. Їздили підводами по хатах, збирали померлих. Яких ще живих тягнули у яму. Все одно завтра їхать. На кладбищі яму виривали велику і кидали туди всіх. А ми малі бігали туди дивиться. Таке страшне було. На полях об`їзчики їздили, ганяли. Судили.

 

Багато людей позасаджували, позавозили. Розкуркулювали. Коло нас жив дід Тимоха. Він костоправ був. Воли були, корова, кобила, хата така під соломою неподобна. Таке як у всіх. А куркулі і все. Забрали і вивезли їх на ярки. Отам далеко за селом, де дорога на Білокуракино, кринички. Ходили туда кремінці рить мазать хати. Яблуньки посажені там були. Туди вивезли. Там багато їх на ярках було. А ці материни куми були. Троє дітей в них. Діток до нас привели. А люди ж які? Доказали, що діти в нас. Сказали, щоб дітей не було. Він дітей забрав і виїхав на Донбас. Зараз на тому місті кремінці вже не риють. Яблуньки дички ростуть. Кажуть, куркулі. Сестра моя приїхала вже після війни. Жила в куркульській хаті очеретом критій. Так син того куркуля, що розкулачили, приїзжав, годів 10 тому. Це йому годів 80 з чимось було вже. Так і не вгадав ту хату. На „Волгі” приїхав. Каже: „Тепер би подивились, які куркулі. А тоді пара волів та коні були, хата очеретом крита. Які ж ми куркулі?” Той куркуль на кладбищі тут похований. У селі дєтдом був. Хату таку найшли і позабирали тих дітей, у кого батьки з голоду померли. Тут недалеко баба Маня живе. Вона була у дєтдомі. Вона вже одна осталась з таких. У нашому селі людей не їли. Мати йшли за мною із Сватово зі станції. У Маньківці ночували. Так мама ноччю втекли від тієї баби, що ночували. Баби казали, що вона б їх поїла. Вбивали тих людей, які йшли через село і ночували.