(зібрано старшим науковим співробітником
Луганського обласного краєзнавчого музею Казаковою С.В.)
Як організовувались колхози, забирали худобу всю підряд у каждого. На Соловки висилали сім`ями. Вроді це багатших. У хозяйстві скотина у них була: воли, корови, вівці. Забирали все, а їх виселяли на Соловки. А нас вивозили на ярки у Донцівку. У нас корова була, коні. Все забрали.
Середняки ми були. А середняків на ярки вивозили. Наші виселяли. Ті, що у колхоз, зразу пописались і були верхушками. Тих багатих однаково на Соловки. А хто не писавсь у колхоз, тих, бачиш як, на ярки. В апрелі місяці, перед Великоднем, ще морози були. Під`їхали бричкою до порога. „Сідайте!” Мати кинула у бричку подушку, рогачі і нас. Тоді люди тікали. Батько втік на Донбас. Старша Полінка утікла десь. А я і ще меньший Іван посідали на віз і поїхали. А ще мороз був, ноччю . Нас зганяли до сєльсовєта. Багато бричок. У бричках сиділи і старе, і мале. Трудоспособні – ті повшивалися. Приїхали, а там лісок був, а в ліску ще сніг лежав. Колодізь був там сухий та глибокий. Діди назв`язували чогось та полізли туди, почистили. Рили землянки, у ліску дрючки брали, напинали ряднами і жили. Жили недовго. Їсти нічого. І де його брати, і за що його брати. Так ми пішли до матері моєї хрещеної проситься ночювать. А вона нас не пустила. „Як я вас пустю ночювати, так і мене виженуть із хати.” А моя мати павлівська. Так ми пішли у Павлівку. Там у матері брати були. Вони спекли нам буряків. Так ми їх взяли і пішли на Сватове. Прийшли. А там баба нам натолкувала. „Ви їх, цих дітей, оставте на станції. Там під`їдуть такі, що забирають у дєтдом.” Так нас забрали у дєтдом. А мати пішла шукать роботу. У кар`єрі били камінь, а ми у дєтдомі тут жили. Таких вошей було! А тоді таки одвезли у Старобільськ. Як привезли, так познімали з нас всю одежу, попалили, нас перемінили і нагодували. А тут у Сватово так плохо годували. Воно весною було. Ми ходили у верби, збирали кашку. Так і пережили. Там у дєтдомі брат вмер меньший. У Старобільську завєдующий дєтдомом питав у мене, звідкіля я. Я сказала, що з Хомівки. А її ніхто не знає, цю Хомівку. „А в гості ви де ходили?” „У Павлівку.” Він у карту подививсь і пойняв де це.
Привезли мене у Білокуракино. А люди так мотаються туди-сюди. Один з нашого села сказав батькові: „Архипе Івановичу, я бачив вашу дочку.” А батько на шахті робив грузчиком у Кадіївці. Кілограм хліба давали. Мати тоже тоді на шахті робила на лєнті. Вуголь йшов на лєнті, а вони породу вибирали. Їм 800 грам хліба давали, а іждивенцям 400. Мати приїхала і забрала мене. Завідуючий хороший мужчина був. Казав: „Тьоть, нехай вона в нас живе. Є чим кормить.” Ні, мати забрала. Своя ж дитина. Поїхали. Там і жили.
А в Курячівку вернулися у войну. У нашій хаті була кузня. Тільки її спалили, як дорогу робили у Старобільськ. Я в цьому сели родилась, у Курячівці. Тільки наш хутор Хоменково називався. Люди вмирали. Багато, не багато, а через хату подружка моя жила. Де її батьки подівалися – не знаю. Вона осталася з бабусею. Так бабуся її вбила чи зарубала, посолила в діжку і з`їла. Вона й просилась. А що воно піде просити, як немає нічого ні у кого. А отут по сусідськи баба пішла, підняла три колоски пшениці. Її судили і три года дали. Троє дітей осталось. У 46-му году така засуха була. Нічого не було. У селі одна баба вмерла. А я вже у 46-му робила на путях. Пайок плохесенький, а давали. Гроші платили. Тільки малі.