Важко було жити в ті часи. Сім’я наша в колгосп не вступила. Батько, я та двоє братів працювали з ранку до вечора, але жили дуже бідно – землі було мало. Худоби теж не було, тому об’єднувалися з сусідами і обробляли землю. У 1932 році зібрали врожай непоганий, але вже восени розпочалися хлібозаготовки. Ходили по хатах і забирали все, не залишали нічого. Жмені зерна, гороху – і те забирали. Люди почали зерно ховати, та скільки там заховаєш. А активісти ходили з довгими металевими прутами і прощупували ними і сіно, і город. У нас нічого не знайшли, але скористатися схованим зерном не довелося. Сім’ю розвіяло по світу. На Донбас шукати кращої долі подався старший брат – там і загинув у шахті. Туди ж і я втік із своєю сестрою Катериною. Отак і врятувалися. Батько ж пішов на заробітки, так і не повернувся. Кажуть люди – з’їли його. Молодший брат пішов милостиню прохати – так і помер біля одного двору в Паньківці. А мати та менші брати і сестри попрохали одного чоловіка викопати заховане зерно – самі вже не були спроможні. Той викопав, так вони понаїдалися ввечері і до ранку всі й померли.

 

Спокійно розповідає старий чоловік. Життя прожив - багато лиха бачив, через полум’я війни пройшов. Та все ж видно, що боляче йому – і за своїх батьків, і за сестер та братів, які не дожили, не змогли принести більше добра людям .

 

-Це ж, мабуть, не одна ваша сім’я голодувала? - звертаємось до нього.

 

-Та звичайно, не тільки наша. Багато голодувало. Ті, хто був у начальстві – ті пайок отримували, а всі інші - мерли, як мухи. От, наприклад, сім’я Роззувайло Явтуха – п’ять чоловік. Всі померли, наче й не було сім’ї ніколи. Та ж хіба тільки ця сім’я? Дуже багато людей померло – в кожному дворі, мабуть, пухлі від голоду були. Пам’ятаю, сусід у нас був – високий, сильний чоловік. Прийшов одного вечора до нас, посидів, тоді пішов додому, та так на вулиці й помер. І до хати своєї не дійшов. Кожного дня люди мерли. З наряду людей посилали – їздили, збирали померлих кіньми .

 

- А багато померло тоді ?

 

- Та в нашому селі – чоловік з двісті. Врятувалися ті, хто на Донбас втік – там голоду не було, та ще ті, хто навесні та влітку 33-го в колгоспі працювали – там на полі годували .

 

- Невже ж не можна було врятувати цих людей, адже ж країна така багата?

 

- Ну чому ж не можна? Можна було. Повні-повні комори зерна стояли. На конюшнях коні стояли із армійського фонду - пшеницею годували. А людям нічого не давали.

 

- А чому ж це зерно людям не роздавали?

 

- Я так думаю – спеціально це було зроблено, щоб людей голодом виморити – чим більше, тим краще. Мабуть, начальству ми чимось дуже вже не подобалися.