Сім’я наша була заможною по тих часах. Працювали на своєму клаптику землі, мали млин, худобу. Щоб легше було обробляти землю, об’єднувалися по кілька сімей. Врожаї одержували непогані. Але так тривало недовго. Почалася колективізація. У нас відібрали млин під приводом розкуркулювання, худобу забрали до колгоспу. А восени 1932 року почалися хлібозаготовки. Ходили по хатах і забирали все, нічого не залишали. Люди почали ховати зерно. Але хіба багато сховаєш? Хліба пекти було ні з чого. Живилися картоплею. Борщ варили в основному з буряків, а замість хліба була печена картопля. Чим ближче до зими, тим менше було їсти. Крадькома ходили на поля збирати колоски з пшениці. Та горе було тому, кого могли там побачити. За жменьку пшениці судили людей .

 

Настала зима 1933 року. Запасів не стало. Вузлики повитрушували. І почався великий помірок. Вмирали люди поодинці, вмирали сім’ями. Багато людей померло від голоду, до того багато, що за всіх і не переказати. Зима довго тягнулася. А люди сподівалися на тепло. Боже, якби хоч весни дочекатись. Може, виживемо …

Настала весна. Скубли все, що зеленіти починало. Рвали кропиву, пшінку, лободу. Їли зразу, варили. Взагалі їли все, хто що бачив. Люди дуріли, вмирали від отруєння, бо ніхто не дивився, які бур’яни їли. Ще їли кашку із грициків, калачиків, цвіт білої акації. Все це тільки животи роздувало та кольки кругом кололи. Лягали спати голодними, голодними й вставали. Одна надія була на те, що день щось принесе .