Був мені тоді 21 рік. Сім’я наша була чимала: батько, мати, три брати і дві сестри. Доки було тепло, то можна було ще десь щось знайти, а як настав холод, стало зовсім гірко. Мало того, що їсти нічого, так ще дошкуляв і холод. У кого було щось, щоб обміняти на хліб чи щось інше, то ходили міняти. Пішла і я у Валуйки. Багато обміняти не вдалося, а добиралася довго, бо поїзди йшли переповнені – люди їхали шукати порятунку від голоду. Коли повернулася додому, то всі ще були живі, але вже почали слабнути. Згодом лихо прийшло і в нашу сім’ю: спочатку помер батько, потім сестри, згодом і брати, голод  не помилував і матір. Забрав  голод моїх  рідних, вижила лише я.

 

Страшно і сумно згадувати про ці часи. Нехай ніколи не повториться подібне – це, мабуть, єдина мрія всіх людей світу.