Ой дітки, які ж то страшні часи були! В нашій сім’ї було четверо: батько, мати, брат і я. Батько й мати що знайдуть, так нам і оддають, а самі з голоду попухли. Їсти було нічого. В кого гроші були – так ті коней купляли, різали та потрошку і їли. А в нас – які там гроші. Підемо з братом на тік, заліземо під комору і крізь дірки в підлозі качанчики кукурудзи тягаємо. Наобминаємо, насмажимо та й їмо. Та такі ж раді!

 

Брат на ферму ходив – горобців ловив. Розчиняли, піджарювали і їли. Та чого ми тільки не їли: і шпички очеретяні, і молочай. А то й листя з берестка чи жабрію нарвемо. Та й жолуді, звичайно, їли.

 

А в церкві ж повно пшениці було, та людям не давали. От і мерли від голоду. Кожного дня збирали по селу. Як ранок, так і везуть кіньми чи волами до ями. Накидають повну і тоді аж закидають.

 

Тяжкі були часи, ой тяжкі! Хай би не вертались краще ніколи.