Білокуракинського району
(зібрано Білокуракинською районною держадміністрацією)
Тоді я була ще зовсім малою, але дещо і зараз пам’ятаю, бо таке ніколи не забудеться. Я пам’ятаю завжди заплакану маму та кволих худих діточок – себе та братика Пантелія. Коли ми просили їсти, вдома не було ні крихітки хліба або лушпайки картоплі. Мама мовчки вставала, мовчки йшла на город. Поверталася з маленьким пучечком лободи та зі сльозами на очах. А ми з братиком сиділи серед двору на спориші і з нетерпінням чекали маму.
Коли не було ніякої трави, то їли липові бруньки. Люди ходили від хати до хати з надією щось випросити поїсти.
В селі завжди було зерно, але люди були голодні. Одного разу до комори привезли зерно, а мати з сусідом побачили і вирішили хоч трішечки взяти. Сусід знайшов у стіні дірку і трішки пшениці зміг дістати. Він поділився з мамою, але хтось їх помітив. Вони були жорстоко покарані, але залишилися живі. Тоді за крадіжку зерна дуже карали.