Свідчення очевидців

05 11 2008,13:50 | Кійко Раїса Данилівна, 1925 р.н., житель с. Нещеретове

Білокуракинського району
(зібрано старшим науковим співробітником
Луганського обласного краєзнавчого музею Казаковою С.В.)
 
Голодні часи я пам’ятаю дуже добре. Взимку 1932-1933 років всі ходили пухлими. Люди помирали прямо на ходу. Клали на ряднину і відвозили до ями. Восени ходили в ліс, збирали жолуді, тоді товкли їх і пекли пампушки. В кого була можливість, ходили в інші села міняти який-небудь одяг на харчі - буряки, макуху.
 
Я тоді ходила до школи. Одного разу мені мати в школу дала жменю сушених вишень, а Петро, який сидів зі мною за першою партою, приніс з дому качан капусти. І під час уроку він почав той качан гризти. Вчителька Катря Іванівна забрала качан, зайшла за класну дошку і стала його там їсти – сама була дуже голодна.
 
Голод – це страшно. Голод примушував людей робити страшні речі. І людоїдство тоді було. Правда, не в нашому селі. А от у Паньківці була така бабуся, що заманювала до себе людей, убивала їх і варила з них холодець. Та й у Шапарівці таке було. На Ромахівці жила сім’я. Коли дружина померла від голоду і їсти взагалі було нічого, то чоловік подушив дітей, щоб не мучилися, а сам повісився.
 
Не дай Бог таке пережити, не дай Бог.