Білокуракинського району
(зібрано Білокуракинською районною держадміністрацією)
У сім’ї нас було вісім дітей, батько і мати, старенька бабуся. Діти: я – Наталка, Зоя, Олена, Юля, Йосип, Роман, Стефа, Іван.
Батько: Кочмар Олексій Петрович, робив в колгоспі трактористом. Мати: Кочмар Галина Василівна, робила в колгоспі різноробочою. Жилося нам в ці дні нелегко, тато хворів виразкою шлунку і Голодомор не витримав. Залишилися ми з мамою. Нелегко їй прийшлося. Їсти було нічого, мати схудла, ми попухли з голоду.
Кожний ранок Йосип і Олена вставали рано, щоб десь щось знайти поїсти. Мати теж старалася щось принести. Коли робила біля корів – молока та крупи, що годували худобу. Цим дуже ризикувала. А коли робила на току, старалася в тапках принести зерна, заливала його кип’ятком, воно набухало, і ми його їли. Бабуся не витримала і закінчила життя самогубством. Вона часто нам говорила: «Ось помру – стане ротом менше». Одного разу Зоя з Стефкою пішли гуляти і вернулася додому лише Зоя. Вона була налякана, з її розповіді ми тільки й почули, що Стефку забрала якась жінка. Мама довго плакала. З того дня ми не виходили нікуди з дому. Кожен день помирали більше п’яти чоловік в селі, трупи валялись навкруги. Йосип ходив у ліс, щоб принести кори з дерев, жолудів.
Ми пекли оладки з тієї кори, варили суп з черв’яків, які брат заготовив ще з літа. Одного вечора мати прийшла стривожена, вона розповіла Олені про випадок, який трапився в сусідньому селі. Мати зійшла з розуму і з’їла свою дитину. Ми боялися виходити на вулицю, бо люди убивали людей. Почала дохнути худоба в селі, і люди з жадністю бігли за дохлятиною. У ті дні на вулиці неможливо було зустріти собак, кішок. Люди все поїли, почали їсти вже мишей.
Голодомор довів нашу матусю до страшних мук, ми з’їли м’ясо, а через декілька днів рани почали гноїтися, злягла. Олена не відходила від її ліжка, брат Роман пішов красти, він заліз до одного чоловіка в хату і той зарубав його. З кожним днем нас все меншало. Померла й матуся, нас залишилося шестеро.