Білокуракинського району
(зібрано Білокуракинською районною держадміністрацією)
«Для мене символ Голодомору – це одна з могил на кладовищі. Одинока могила, здається собі, - така звичайна, але на ній – декілька табличок, та прізвище одне – Аладіни. В одній могилі ціла сім’я, і рік смерті – 1932-1933, тільки місяці різні…»
Намагалися люди вижити по-різному. Іноді звірячим способом – людожерством!!! Ці випадки не поодинокі. Петро Борисович Пивоваров свідчить, що у селі Миколаївці стався страшний випадок, жертвою якого мало не став він. Одного разу він повертався з подругою з дитячого садка, де їх підгодовували. Вони зустріли дивну жінку, яка запрошувала їх до своєї оселі і обіцяла дати поїсти. Дівчинку вона потягла в хату, а малому Петрові дала сокиру і попросила нарубати хмизу. Минуло декілька хвилин. Хмиз крутився у руках і не підлазив під сокиру, але хлопчак не здавався і відчайдушно махав сокирою. І сокира важко впала на пальці правої ноги, кров побігла нестримно. Хлопчак не розгубився, весь у сльозах він пошкандибав у дитсадок. Там розповів, що сталося. Няні дбайливо перев’язали рану. Їм здалося підозрілим, що серед літа димів хатній димохід, бо всі господині варять їсти надворі, в спеціальній грубі. Зайшовши у хату, няні почули незвичайний запах, запах мертвичини. На печі щось булькотіло. Виявилось, що то була подруга Петра, порізана на шматки. Неможливо описати той жах, у який прийшли няні, побачивши цю картину. У погребі потім знайшли ще одне тіло дівчинки, дуже пошматоване, тут було відтято деякі частини тіла, і дівчину не впізнали.