Сім’я жила бідно. У господарстві лише корова, яку мама забрала додому з колгоспу, бо за рік перед цим корови були усуспільнені. Та як батько добре справлявся з усією роботою на городництві, його вирішили обрати головою колгоспу. Землю обробляти було нічим, тому що биків і волів не було, а коні, яких селяни поздавали у колгосп, почали дохнути. Вони були заражені сапом. Урожаї були дуже низькі. Люди на трудодень не одержували зерна, тому що колгосп все віддавав державі. Люди голодували. Товкли в ступках кору з дерев, опилки, картопляні шкуринки і пекли коржики. Ці коржики заміняли людям хліб. Їли їх з кислим молоком ті колгоспники, чиї корови вціліли. А багато було таких, які не змогли привести своїх корів додому, бо вони були знищені якимось шкідниками. Люди пухли від голоду. Багато їх помирало. Наша мама надоювала молоко і ділилася останнім з сусідками, які не мали корів. Улітку діти ходили на озера, рвали шпичаки від очерету, у ближніх лісах рвали козельки – це були ласощі для нас, дітлахів. Замість м’яса нам служили їжаки, яких мама ловила в одному лісі. Вона кидала живого їжака в окріп, а коли він звариться оббирала з нього колючки і давала його нам. А вже потім, як поїмо, розповідала нам, як вона приготувала цю страву. Ще ми їли варені буряки. Коли в якійсь сім’ї з’явилася кукурудзяне борошно, то діти таємно від батьків, малесенькими дрібками брали її за насолоду, повільно їли. Для нас це були ласощі. А їли кожного дня не кукурудзяне борошно, а борошно із кукурудзяних качанів