Мені тоді було 8 років, моїй матері, Гладченко Федосії Степанівні – 35 років. Вона працювала в колгоспі ім. Мічуріна. Батько був механізатором, обслуговував єдину на весь район молотарку МК-1100. Під час жнив, в інші сезони працював у плотницькій бригаді. У нашій сім’ї було п’ять дітей на той час. Власне господарство було невелике: корова і п’ять курок, завдяки чому ми вижили. Не останню роль зіграло будівництво залізничного полотна (ст.Чумбур), яке проходило через наше село. Роботникам давали фуражне зерно для худоби. Мати була змушена обмінювати одяг і все, що мало цінність, на кукурудзу, а по дорозі додому збирала пусті качани. Вдома товкла зерно в ступі разом з качанами, перетворюючи цю масу на “муку”. Весною ми з братом та сестрою ходили на колгоспне поле збирати картоплю, яка від одного дотику разсипалася на порох. Брали листя береста і заливали окропом. І на тому листі замішували картоплю та муку з кукурудзи і випікали пампушки – “тошнотики”.

 

У нашій сім’ї їжу ділили порівну, лише батько був винятком: він багато працював, тому мама намагалася покласти йому більшу частину. Щодня він приносив пайок: три ополоника баланди та 300 г хліба.

 

Трудодні тоді не оплачувалися. Мама влітку пішла працювати на поле, проривала буряки. Намагалася виривати де більші, щоб принести додому. Її і ще трьох жінок голова колгоспу впіймав і посадив до коморі, де вони просиділи декілька діб. В нашій сім’ї всі залишилися живими, лише у батька ноги попухли.