Було мені тоді 25 років, мала 2-х дітей та чоловіка Михайла, який працював у колгоспі ім. Мічуріна конюхом. Я з малими дітьми сиділа вдома, не працювала. У 1932 році відчувалася нестача їжі, а на початку 1933 року люди вже гинули від голоду.

 

Щодня до хати заходило по 15-20 жебраків. Серед них були й односельчани, але в більшості заходили незнайомі. Ділилися, чим могли: ложечкою квашеної капусти, жменькою сушених яблук та груш. У 1932 році був добрий врожай, але держава забрала все до останньої зернини, навіть не турбувалася про поховання померлих. Їх скидали у копанки. Розповідали, що в одній із таких копанок було поховано старого дідуся і трьох малих дітей. Часто взимку померлих рідні виносили до клуні і вони там знаходилися до весни. Пізніше було налагоджено поховання людей. Мій чоловік та Вертеленко Іван померлих збирали, підводою возили до величезної ями (братські могили). Таких могил було вирито в селі три. Померлих прикривали рядниною, зверху на яму клали дошки, щоб собака не заліз. У кожній ямі було приблизно по 50 чоловік. Говорили, що в Паньківці було поховоно до 300 чоловік, а в селі на той час було близько 120 дворів. Моя сім’я вижила завдяки будівництву залізної дороги та стації Чумбур.

 

Людей, які працювали на будівництві – грабарів, постачали зерном, продуктами харчування. Для коней привозили овес. Щоб обміняти цінні речі на продукти, треба було мати знайомих. Так, за 10 яєць я виміняла 5 стаканів солі. Засолила в діжці 8 відер помідорів, решту – залила водою. За ці помідори я виміняла 3 мішки кукурудзи (обмін здійснювали дуже таємно ).

 

Кукурудзу товкли в ступі на борошно. Сухофрукти розмочували окропом, робили з них ладики, які обкачували в кукурудзяному борошні і випікали. Так ми прожили деякий час.

 

Та коли зерно майже закінчилося, я спекла 20 кукурудзяних ладиків і пішла в Старобільськ на базар. Кожен я продала по три рублі. Один залишила собі. Повертаючись додому, сіла відпочити. Я дякувала Богу за вдалий день: 60 рублів. Це були великі гроші. Дійшовши до с.Нещеретове я купила сім пляшок горілки по 2,70. За них я змогла ще прогодувати свою сім’ю (у грабарів за горілку можна було виміняти овес та кукурудзу. Обмін здійснювали вночі, щоб не бачили сусіди).

 

Коли почалися весняні роботи, на поле вийшли всі, хто міг працювати; хто не міг ходити, лежачи виконували роботу: рвали бур’ян. Багато хто повмирав прямо на полі.

 

Мені також запам’яталося св’ято Великодня. Була у мене низка припайок (манисто) по 25 копійок, а в моєї сестри Федоськи по 50 копійок. Пішла вона разом з моїм чоловіком Михайлом на базар. Наміняли: Михайло 6 кг муки, а Федоська 12 кг. Дорога не близька, сил зовсім майже не зосталося. Часто зупинялися. Спочатку муку несли, потім тягли волоком.

 

Спекли хліба. Було справжнє свято. У моїй сім’ї та сім”ї моєї сестри ніхто не помер від голоду, хоча її чоловік Юхим дуже запух.