Я була тоді ще молода. Родилась на Кирилівці, там і пережила голодовку. Була там школа. У школі поробили дерев’яні поли (стелажі) понад стінами, на яких лежали пухлі від голоду люди. Там був врач, який рятував людей. Врач пригласив мене на роботу, щоб доглядала за хворими. У врача я була під рукою. Він назве лікарство (я вміла читати по латині), яке треба дати хворому. Брала я і розносила больним. Давали хворим по 100 гр хліба на сутки і якусь юшку, а нам давали по 300 гр хліба, щоб вижили. Все рівно люди пухли від голоду і мерли кожен день, було таке що й сім’ями вимирали.

 

Багато людей тоді пострадало. Осталось багато пустих хат. На кладовище возили возиками та волами і в одну могилу клали по нєсколько чоловік. Трун тоді не було, хоронили тоді в одній сорочці або кофті. Страшно було дивитися як через одну хату була пустка та пустка.

 

Я вже даже не пам’ятаю фамілій сусідів. Людям давали їсти, але вони все рівно мерли…

 

Як закінчилась ця голодовка, врач приглашав мене із собою, а я отказалась, того що злякалась, бо була на той час іще молода.

 

Так що я помню 2 голодовки. Це 1932-1933 р. і 1936-1937 р. В 1921 р. тоже була голодовка, але я її не пам’ятаю. Після голодовки страшно було вийти на вулицю, бо оставалось багато пустих хат. А вижила наша сім’я так: наш батько був добрим майстром, плотником. Робив прядки, верстати, гребінки, скалки і т.д. Ми міняли ці речі на харчі, так і вижили.