Народилася я в 1917 році в далекому, великому і красивому селі Врадієвка Одеської області. З батьками жили ми добре, бо було нас у батька тільки двоє дітей – я і брат Терентій, старший за мене. Батьки були дуже працьовиті, тому мали велике господарство – коні, корови, вівці, мали землю, обробляли її і мали хліб і до хліба.

 

Та не пам’ятаю, в якому році розпочалася колективізація. Тоді батька признали куркулем. Забрали все, що він мав – хату, одежу, коней з підводами, корів, зерно, все знаряддя до роботи в полі. Нас всіх відправили в тайгу – це десь в Архангельській області, за містом Верхотулія. Бросили в тайзі, де батько викопав землянку і ми стали жити. Батько рубав тайгу і мати ходила на роботу та вдосталь наїстися ми не могли, хоча дуже підмогла нам природа – гриби, ягоди. Може через півроку, мене як неповнолітню приїхала і забрала тітка на батьківщину. Ще місяців через декілька батько помер від тяжкої роботи, простуди.

 

У тітки я прожила може з рік, та треба було щось робити, щоб жити. А з села їхали люди на рудники Донбасу, тож поїхала і я. Поселилася в Перевальську, стала працювати в лікарні. І було це, мабуть, у той 1933 рік, тому що хліб давали по карткам. Я не дуже голодувала, бо була сама, а люди з сім’ями голодували. Приїхала з Білокуракине одна жінка, Токаренко Настя Яківна, на заробітки, бо дома лишилася стара мати і двоє малих синів Гриша і Вася. Чоловіка Кирила за декілька колосків признали «ворогом народу» і посадили, звідкіль він більше не повернувся. Сім’я померла б від голоду, та двоюрідний брат Іван пристроїв Настю на роботу – мішки з під муки витрушувати. А за цілий день вона могла натрусити на корж і з’їсти. Те, що заробляла відправляла матері і синам. Завдяки цьому з них ніхто не помер.

 

Сім’я на той час мешкала в селі Барвинівка. Вона складалася з дванадцяти чоловік: Батько – Горбенко Олекса Якович, мати- Орина Гнатівна, та десятеро дітей.

 

Боляче про це згадувати. Від хати до хати ходила комісія. Забирали все: худобу і зерно. Змітали все. В комісії були і добрі люди. За нас хотів заступитись вчитель. Говорив, щоб все не забирали, бо багато дітей. Але його не послухали.

Хліба, якого мати приносила з роботи, не вистачало. Від голоду діти почали вмирати. Лягає спати дитина і каже: «Мамо, я буду вмирати». Згасли всі. Залишилась одна я.

 

Страшні були часи. Був випадок, коли мати з’їла власну дитину. А потім сама вмерла.

 

Інша жінка покінчила життя самогубством. Бо нічим було платити податок. Тричі викликали її в управу.

 

Що допомогло вижити нашій сім’ї? Те, що батько поїхав на заробітки в Дебальцеве. Пізніше перевіз і нас із мамою.