Важко і боляче про це згадувати. Чому? Мабуть, тому, що безчинство чинила своя місцева влада. Ходили від хати до хати. Забирали все.

 

Нашій сім’ї дісталося найбільше. Батька засудили на три роки, за несплату податку. Маму з трьома малими дітьми вигнали навіть з хати. Забрали все: рядна, подушки. Навіть свитки, що висіли на кілочку, позривали. Ходили по подвір’ю і штиками ширяли скрізь – шукали заховане зерно. Притулок ми знайшли у родичів в Павлівці. Потім повернулися додому. Жили в землянці. Допомагав нам дядько Макар. Хоч в самого сім’я була велика, та й нас не «відкидав». Як зараз пам’ятаю нашу їжу тоді: варена кукурудза у великому чавуні. А ще вижити людям допомагала конячина, що мертва лежала за селом.

 

Страшно згадувати ті часи. Скількох односельців, та в тому числі і нас, вивозили в ярок, що вів до Пластунівці. Вивозили людей помирати. Щоб якось вижити, в яру рили землянки, а дехто йшов у інші села. Всюди лежали померлі. У кого ще були сили, рили невеликі ями і закопували померлих. Ось такі були важкі часи.