Наша сім’я тоді мешкала в селі Новоандріївці. Мама, Нарошна Параска Ореф’євна, працювала в колгоспі. Батько, Степан Онисимович Нарошний, теж працював. Виховували вони двох дітей: мене і мою сестру Марфу.

 

Жахливі це були часи. Комісія ходила від хати до хати. Комісія робила обшуки. Забирали все: зерно, худобу. Люди жили в постійному стресі. Лягали вночі спати і клали під голову сокиру. Одної ночі нас всіх вигнали з хати, погрузили на бричку і вивезли у ярок, що недалеко від села Пластунівка. Було сиро, холодно. Щоб якось захиститися від холоду, люди робили там землянки.

 

Де шукати порятунку? І тато знайшов його. Одної ночі вся наша сім’я пішла пішки на Сватове, щоб сісти на потяг і поїхати до Голубочки (сучасна назва Кіровську).

 

Там тато влаштувався на шахту. Працював забійником, бо там давали більший хлібний пайок. А після контузії працював конюхом.

 

Жили в гуртожитку. І досі пам’ятаю, як сиділи на лавці, а повз нас біг собака і ніс людську голову з поля, що розташувалося неподалік.

 

Чим харчувалися? Ходили в поле, рвали бабки, гриби і їли. Йдучи по гриби, часто бачили трупи на шляху. Мабуть, заробітчани, що йшли в пошуках кращої долі в місто. Ніколи не покидали на призволяще. Викопували яму і там ховали їх.

 

А ще, щоб вижити, мама забрала останній платок та скатертину і пішла до господарів, в яких працювала, виміняти його на їжу. Додому вона повернулася з ситечком сухариків. Я простягнула до них руку, а мама вдарила по руці. Я заплакала: «Ви хочете, щоб я померла? Я хочу жити». Мама теж заплакала і більше ніколи в житті мене не била.