Sub_Class with id 258 does not exist
Луганська обласна військово-цивільна адміністрація (стара версія) Календар подій Голодомор 1932-33. До 75-х роковин Голодомору в Україні Свідчення очевидців Свідчення очевидців
Луганська обласна державна адміністрація
| |


ГоловнаЛист адміністратору Веб-сервераКарта сайту

Гаряча лінія
Гаряча лінія
Довідник посадовців
Телефонний довідник
ОпитуванняОпитування

Сьогодні: понеділок, 28 вересня 2020

Луганська обласна військово-цивільна адміністрація (стара версія)Календар подійГолодомор 1932-33. До 75-х роковин Голодомору в УкраїніСвідчення очевидців

Свідчення очевидців

04 12 2008,11:47 | «Якщо не геноцид, то що?», Петро Павлович Бородавка

Фрагменти спогадів про голодомор 1932-1933 років сєвєродончанина Петра Павловича Бородавки, 30 жовтня 1924 року народження, який на той час проживав у с. Піщане Золотоніського району Полтавської (нині Черкаської) області.
 
Дуже добре пам’ятаю: була осінь 1932 року. Наша сім’я складалася з чотирьох душ: батько, мати Олена, я та брат Василь (1928 р. н.). Я прийшов зі школи, а з горища нашої хати викидали майже все сіно, лише під кінець облишили. І це врятувало нас. Батько потім казав: якби викинули ще з півметра, то знайшли б там пів мішка жита. А це означало, що нас би розкуркулили і вислали невідомо куди на погибель. Що пережили тоді батько і мати, страшно згадати та уявити! Після цього випадку батькові не судилося довго жити…
 
***

Якось весною 1933 року, уже сніг почав танути, я йшов через городи до діда і баби. В проталині знайшов ворочок (невеликий мішок, трохи більший за торбину) проса. Я зрадів і ледве дотягнув його до баби. Думав, посушимо просо, потовчемо у ступі на пшоно і наїмося каші. Однак хтось бачив, а, можливо, й сама господиня Ходос, як я його тягнув, бо відразу прийшла до нас, і баба віддала те просо. Не жаль було його, а досадно, що потратив стільки сили задарма. Лише тоді зрозумів, що воно чуже, не з неба впало, що Ходоси та їх діти теж голодні, і те просо, можливо, було їхнім порятунком.
 
***

Як сьогодні ясно бачу, як у мого діда Феодосія Давидовича два дядьки забрали клунок зерна, а в цей клунок вчепилися мої тітки Уляна та Параска, тоді ще молоді, голосили, що вони помруть разом з дідом. Але той дядько, що йшов поряд, так сильно відіпхнув їх, що вони попадали, і вже на землі почали качатися та голосно кричати, як за покійником. Та на цьому справа не закінчилася. Їх виселили з дому, і вони змушені були тимчасово жити, то у рідних, то у знайомих – і це в той час, коли всі голодували. Добре, що не вислали за межі України.

Батько якось законфліктував з тими заготівельниками, він відчайдушно кричав і матюкався: «Скільки можна виконувати плани заготівель хліба й інших продуктів, коли у нас самих уже нічого не зосталося? Ми подохнемо, а ви невдовзі за нами теж передохнете». За що відсидів два чи три дні в сільській в’язниці. До сьогодні залишається не зрозуміло, чого його відпустили. Думаю, що наближався апогей голоду, коли вже почали масово вмирати і ті, кого потрошили, і ті, хто це робив. Отже, слова батькові підтвердилися.
 
***

Одного разу мати залишила мене самого вдома і строго наказала нікого не впускати в хату. Я не пускав нікого, казав, що скоро мати прийде, але два дядьки (одного я й досі пам’ятаю) сказали, що будуть розбивати вікно і влізуть. Почали відколупувати шибку, я не витримав і відчинив двері. Вони зайшли до хатини (так у нас називалася менша кімната) і почали наповнювати мішок. Якраз в цей час повернулася мати. Коли їх побачила, стала несамовитою, схопила сокиру і кинулася на них з криком: «Я вас порубаю і сама повішусь. Нам все рівно з голоду здихати».

Один швиденько втік, а другий замешкався. Тоді мати його з такою силою турнула, що він перелетів поріг вхідних дверей і впав, а вона тим часом швиденько зачинила двері. Того ж вечора її забрали в сільраду, звідки вона повернулася тільки вранці.
 
***

Йшов 1933 рік. Комісії по заготівлі хліба, точніше, продовольства, працювали відчайдушно, ретельно. Почали забирати торбинки з квасолею, кукурудзою на насіння, картоплею, буряками. Страшний голод своїми чорними крилами окутав село. Були організовані бригади з похоронів. Я знав особисто одного члена комісії. Він жив недалеко від нас. Із їхньої бригади їздила підвода по хатах і підбирала мертвих, інші копали ями, які наповнювали доверху трупами. І це в мирний час! Із засипаних ям часто-густо стирчали ноги покійників. Я не раз бував на цвинтарі, який близько від нас, де хоронили людей, у тому числі і дітей нашої школи. Ще досі як згадаю ті часи, перед очима стирчать босі почорнілі ноги, нерідко обгризені собаками, а від цього душа холоне і нудить.
 
Тепер на тій великій ділянці зосталися тільки горбики, що нагадують могилки. І все заросло чагарниками та деревами. Ніякого пам’ятника, ніякого знака, ні написів немає…

Для того, щоб члени похоронної комісії змогли працювати, їм видавали спеціальний пайок. Невідомо тільки, чого вони раптом усі померли, а їх замінили інші. Ходили різні чутки та здогади. Один з них – віддавали пайки своїм дітям. А де справжня істина – ніхто не знав, не знає і ніколи знати не буде.
 
***
 
Весна 1933 року. Я тоді ходив до другого класу. Якось вчителька сказала: «Завтра, діти, візьміть дрібочок або вузлик солі, підемо в ліс, липа вже випустила листочки, будемо рвати їх і їсти з сіллю». Наступного дня ми побували в лісі. Уже поверталися до школи, пройшли повз мою хату і на подвір’ї бригади вирішили трохи відпочити на дерев’яних колодах. Під час перепочинку на очах у дітей померла вкрай виснажена, ще не стара вчителька. А згодом померло ще двоє дітей.

Моя мати також ходила пухла, ноги в неї були товсті та блискучі.
Але вже була весна. Рвали молоді паростки очерету, вони м’ясисті та солодкі, ріпу, потім пішла лобода, то почали і її їсти. Начебто стало трохи легше. Аж ось зацвіла акація. Ми спиляли два дерева, обривали квіти, їли так і сушили, перетирали в руках, отримували ледь жовтеньке так зване борошно і пекли макорженики на сухій сковороді.
 
Раненької весни батько забив свого і бродячого котів. Я пам’ятаю, що їх вимочували в розсолі, потім тушили в чавуні. Голодні були, то м’ясо здавалося смачним.

А якщо вдавалося спіймати їжака – так це був делікатес.
***
 
У 1933 році, ще дерева були зовсім голі, але сніг вже розтав, до нас зайшов дід, материн батько, і просив що-небудь поснідати. Мати сказала: «От зварю картоплі в мундирах, Петро (це б то я) принесе тобі на роботу». Діда послав бригадир обрізати дерева в саду розкуркуленого і виселеного селянина Шевченка.
Коли я прийшов з картоплею, дід сидів під деревом. Став до нього обзиватися, потім кричати, але дід мовчав. Я пішов додому і сказав матері, що дід міцно спить, його не можна розбудити. Але це не було так…
 
Діда поховали у братській могилі, як тепер кажуть, «централізованим способом».
 
***
 
Настало літо, почали колоситися і наповнюватися зерном пшениця, жито. Тоді, щоб якось врятувати хоча б частину дітей, недалеко від нас на подвір’ї розкуркуленого селянина організували щось на зразок піонерського табору, куди потрапив і я. Годували там двічі: вранці, а точніше, ближче до обіду, і вже у другій половині дня.
 
Вранці давали якийсь суп і шматочок чорного, глизявого хліба. І все. А який це був смачний сніданок! Другий раз годували намоченими у солоній воді нарваними колосками пшениці, і то в обмеженій кількості, стежили, щоб ніхто не з’їв більше за встановлену норму. Вибирали з колосків зернятка, і це була задовільна вечеря.
Після вечері міг йти додому, а вранці наступного дня приходити знову.
 
Коли зерна пшениці чи жита набули молочно-воскової стиглості, то багато людей накинулися на колоски і стали безграмотно їх їсти, бо не змогли інакше, тому що були виснажені голодом до смертельної межі. Від такої їжі чимало їх пішло з життя.

Весною 1933 року був апогей голоду, люди в селі помирали сотнями в день, два цвинтарі швидко розширювалися, а в той же час на станції Золотоноша лежали гори зерна просто неба, нічим не вкриті. Зерно пріло та гнило. Так тоді казали.
 
І ще пам’ятаю, як мати повіддавала хрестик і сережки (золоті чи срібні – не знаю) і принесла із Золотоноші в мішку трохи борошна. Ходила пішли за 20 км.
 
Щоб якось врятувати сім’ю, і батько двічі їздив у Росію. Останнього разу за щось виміняв борошна, сухарів, у тому числі і печеного хліба. Та частину цього скарбу у нього нагло відібрали в дорозі, напевне, такі ж голодні, як він, а частину привіз додому. До Росії тоді везли в основному домоткане полотно, сорочки з нього, вишиті рушники або якісь цікаві речі, виготовлені з дерева.
 
Батько ще збирався поїхати у Смоленську область, де працювали його племінники, сини старшого брата. Не поїхав, повернувся із Золотоноші, тому що вже заборонили виїзд. Так Україна опинилася в страшній ізоляції. Українські селяни-аборигени на своїй родючій землі, яку перетворили в резервацію, що ретельно охоронялася, масово гинули як приречені пацюки в залізній бочці.
 
Якщо це не геноцид, то що тоді зветься геноцидом?
 
Підготувала Ірина СИТНИК
 

27.07.2009,14:26 | Пономаренко Василь Омелянович, житель с. Гончарівка Сватівського району
27.07.2009,14:21 | Заярний Іван Арсентійович, житель с. Гончарівка Сватівського району
27.07.2009,14:18 | Тюня Серафима Володимирівна, житель м. Сватове
27.07.2009,14:15 | Подорожня Мотря Гаврилівна, житель м. Сватове
27.07.2009,14:00 | Дашкеєва Ольга Михайлівна, житель м. Сватове
04.12.2008,11:47 | «Якщо не геноцид, то що?», Петро Павлович Бородавка
20.11.2008,15:00 | Пономаренко Векла Степанівна, житель сел. Білокуракине
19.11.2008,14:58 | Лавренко Марія Василівня. 1924 р.н., житель сел. Білокуракине
19.11.2008,14:57 | Марченко Мотря Фандіївна, 1918 р.н., житель сел. Білокуракине
18.11.2008,14:59 | Бурківченко Анастасія Степанівна. житель сел. Білокуракине
18.11.2008,14:56 | Горбенко Агрипина Романівна, житель сел. Білокуракине
18.11.2008,14:39 | Снагіцька Марія Дмитрівна, 1915 р.н., житель сел. Білокуракине
17.11.2008,14:38 | Снагіцька Феофанія Дмитрівна, 1915 р.н., житель сел. Білокуракине
17.11.2008,14:37 | Світлична Марія Тихонівна, 1938 р.н., житель с. Нещеретове
14.11.2008,14:35 | Сухоставська Марія Тихонівна, житель с. Нещеретове

|| Наступна сторінка
Сторінки:
123456

Sub_Class with id 0 does not exist
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.loga.gov.ua є обов'язковим.
Технічна підтримка: Відділ інформаційно-комп'ютерного забезпечення апарату
Лист адміністратору Веб-сервера