Це було в 1932-33 рр. В країні зовсім не було дощів. Практично все, що посадили люди, не вродило. А головне, не вродили хлібні лани.
У людей не було і жменьки зерна, а значить не було хліба.
А хліб – це життя.
З жахом люди чекали зиму. В господарстві не було нічого живого. Нічим було годувати корів, телят, усю худобу. Лихо охопило нашу Батьківщину. В запасі хліба не було, не було картоплі, буряків та інших овочів, бо спека все висушила.
Настав голод. А голод – це жах. Людина хоче їсти, а їсти нічого. Хто не порізав худоби – гинули. А їсти хотілось.
Було закопають дохлу корову, а вночі її дістануть, розрубають, зварять та поїдять. А ще варили траву, потім їли. Люди одразу не вмирали, а спочатку пухли. Не тільки голод дошкуляв, а ще й холод. В хатах майже не топили печей, бо нічим було топити.
Деякі нерадиві батьки, що самі хотіли вижити – кидали своїх дітей, які згодом помирали. Валялись мертві по селу і попід тинами, на дорогах. Трохи краще було тим сім’ям, в яких була корова.
Моя бабуся померла з голоду.
Ось тепер ви, діти, щасливі, їсте, що хочете, одягаєтесь, взуваєтесь в найкраще. А наше життя було таким тяжким, що й згадати боляче.