2014 року виповнюється 200 років від дня народження українського Генія, Пророка Тараса Шевченка. 

 

Кожен народ має свої духовні величини. Такою величиною в Україні є, безперечно, Тарас Шевченко. Постать, яка стала втіленням духу українського народу та гідно представляє Україну світові.

 

Прислухаймося ж до мудрого голосу нашого народу, який, мов найпотужніший дзвін, лунає сьогодні, як і колись, зі сторінок літописних Книг відвідувачів Шевченкової могили, що пишуться на вершині Чернечої гори вже понад століття:

 

«Бог – Україна – Шевченко – ось наші вікові засади державотворення» (учасники першого Світового конгресу юристів. 23.10.1992 р.).

 

«Ми дуже хотіли б, щоб під філософією поезій Кобзаря поєдналися та порозумілися всі українці на Україні та поза її межами… поєднаємося ми для великої мети: незалежності України» (Даниленко. 22.05.1991 р.).

 

«Спи спокійно, Тарасе-Батьку наш! Ми будемо робити все для того, щоб Україна була такою, про яку Ти мріяв…» (запис від 24.08.1991).

 

«Боляче від того, що немає Тарасової України… Хочеться жити, щоб була! Має бути! Вірю в це…» (Головатий. 02.07.1994 р.).

 

«Із Тарасом кожний з нас повинен звіряти свій шлях» (Ратушний. 09.07.2000 р.).

 

«Дай, Боже, щоб наша Україна стала Українською і Твої заповіти, Тарасе, здійснилися!» (Наталя і Василь Коновал. Чикаго, США. 25.06.2000 р.).

 

«Проходячи залами музею, торкаєшся серцем долі Тараса – трагічної і величної долі України. Тут сповнюєшся священним духом віри, що Україна є і буде вічна…» (Монастирський. Тернопіль. 08.07.2000 р.).

 

«Хай береже вас Бог, щоб діждались ми своєї патріотичної влади на своїй землі, яка б так любила і шанувала свою землю і свій люд, як любив Тарас Шевченко» (група дітей та батьків дитячої світлиці при Музеї шістдесятництва. Київ. 27.05.2000 р.).

 

Отримавши незалежну державу ми почали будувати свій Український дім, до якого прагнув наш народ споконвіку. Державу - на непохитному фундаменті Шевченкового Гуманізму, що виростав і на національній, і на тисячолітній християнській та всесвітній, вселюдській філософії любові, а також на глибоко усвідомленій поетом вічній євангельській істині,яка гласить: «Бог – то є любов!».

 

Нагадаймо ж одвічні поетові заповіти Любові: до батьків; до тієї землі, на якій ти з’явився на світ;до України. А його ж першим і останнім заповітом був:

 

Свою Україну любіть

Любіть її…

 

Любов Тараса Шевченка до України та її народу ставала з роками все сильнішою, і тим з більшою силою вибухав у його серці гнів проти мучителів України, які

 

Розпинать

А не любить ви вчились брата!...

котрі     

Кайданами міняються,

Правдою торгують…

та

 

Ріками сльози розлили,

А кров морями…

 

Тарас Шевченко своїм Словом хотів зупинити ненависть, яка панувала в тогочасному суспільстві та застерегти від неї і прийдешні покоління, постійно нагадуючи їм споконвічну Господню заповідь: «Якщо хто каже – «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду, бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, котрого не бачить?».

 

Не випадково саме її він взяв епіграфом до поеми «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», яка універсально об’єднала в єдине ціле минуле, сучасне і майбутнє українського народу та накреслила грандіозну програму його соціального та духовного відродження.

 

Поет, провіщаючи розпинателя України грядущу загибель , благав їх схаменутися:

 

Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

 

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

 

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море дітей ваших.

 

Водночас Тарас Шевченко прорік Україні світле воскресіння задля наближення якого благовістив рідному народові:

 

Любов, і правду, і добро,

Добро найкраще є на

Світі, то братолюбіє…

 

У своїй творчості Тарас Шевченко виходив виключно із концепції народу, його інтересів. Він творив високу поезію не для власної користі й не заради якогось матеріального зиску. Мета його була воістину святою.

 

Лише такі генії, як Тарас Шевченко, своєю любов’ю повертають людей до життя. Шевченко своїм мудрим словом рятував не тільки окремих людей, а спас весь український народ і не дав йому в умовах колоніальної залежності загинути як нації. Він врятував свій народ, в той час, коли більшість духовних проповідників зрадила його і не вірила вже в його відродження, коли лишень дещиця лишилася до його духовної смерті. І якраз тоді слово поета почало скликати українців до однієї родини, сповнюючи їхні серця надію у воскресіння України. І народ повірив Тарасові Шевченкові, який жодного разу не відступився від нього і не зрадив його. І побачив у ньому свого найкращого учителя, свого духовного Батька і Пророка. А у «Кобзарі» - свою національну Біблію, своє спасіння та дорогу в майбутнє.

 

Український народ в умовах Російської імперії, не маючи жодної школи рідної мови, вчився за Шевченковим «Кобзарем». І за свідченням французького культурного діяча ХІХ ст. Еміля Дюрана, який відвідував Україну через п’ятнадцять років після смерті поета: «Всі українські селяни знають на пам’ять більшість його поезій і співають їх разом з піснями, почутими від своїх батьків або з уст народних співців-кобзарів». Саме тому, що наш народ так знав Шевченків «Кобзар», він не загинув у «круговороті історії», не піддався повній асиміляції та зберіг в умовах бездержавності свою мову, історію, культуру, традиції. І не з чийогось верховного веління Шевченків «Кобзар» став національною Біблією, а з доброї волі всього українського народу.

 

Весь світ визнав самостійність України як держави. І сьогодні ми повинні, ні на кого не оглядаючись, з гордістю сказати собі, що ми є Шевченкового роду, Українцями, і, безсумнівно, зі своєю рідною нам українською мовою, яку наш народ, незважаючи на Валуєвські циркуляри та Емські укази, проніс через віки.

 

В ім’я воскресіння України ми повинні, як і всі країни світу, плекати патріотів рідної землі з дитячих та шкільних років і виховувати їх на прикладі Тараса Шевченка – найкращого Учителя рідного народу.

 

Генія найбільше турбувала відсутність національної школи в Україні . Більше півтора століття тому він писав: «У школі нас всьому, абсолютно всьому навчать, крім розуміння свого милого, рідного слова. О школо, школо! Якби тебе перешколити. Я знаю, як це зробити…».

 

Щоб будувати власну державу необхідно мати об’єднуючу мету. Її вже давно поставив Тарас Шевченко.

 

Невтомна розумна праця в ім’я відродження матері нашої України.

 

Із Шевченковим словом український народ нездоланний. Саме воно допоможе нам врешті осягнути невмирущі Заповіти нашого духовного батька і передусім – Любові, Єднання та Братолюбія, які сьогодні так необхідні кожному з нас для будівництва Незалежної, Соборної, Демократичної Української Держави, яка б стала рідною матір’ю всім її дітям.

 

Шукаймо у собі Шевченка

(хоч іскру – праведності й віри) –

 

він мусить бути там, в глибинах,

інакше нас би не тримала

 

оця земля, калини матір.

Ми мусимо. Ми конче мусимо

 

знайти в собі його кровину –

інакше з темряви не вийти.

 

Усім життям, всім током крові –

народжуймо в собі Шевченка,

 

хоч іскру – кожен. Іскру кожен.

Всі разом – буде Україна.

(Наталка Нікуліна. 1991 р.).

 

Луганське обласне об’єднання

Всеукраїнського товариства «Просвіта»

імені Тараса Шевченка