06 листопада 2013, 12:30

На Луганщині кардіохворих рятують сучасними препаратами «Швидка» забуває про магнезію

Ніхто не знає так добре особливостей життя людей свого краю, як лікарі «швидкої». І ніхто не відчуває ями на дорогах краще за бригаду рятувальників та пацієнта, котрого вони поспішають доставити в лікувальний заклад.

З копанки — до траси

Від Ровеньківської підстанції швидкої допомоги до селища Ясенівське, яке також входить у межі міста, — 22 кілометри. Виклик не екстрений. До того ж у селищі організовано пункт постійного базування, чергує фельдшерська бригада. Але на все Ясенівське з 10 тисячами населення — один дільничний лікар. Не дочекавшись його візиту, люди кличуть раз по раз «швидку». Відмовити в допомозі не можна. Можна лише змінити пріоритетність виклику. Тож у заввідділенням підстанції № 4 Свердловської станції швидкої допомоги Миколи Ковальова дорогою до пацієнтів принаймні є час на розмову з журналісткою, яка нав’язалася в поїздку.

— Часів, коли реформа набере чинності, чекав як кари небесної. На подвір’ї тоді стояли чотири машини на приколі. А попереду заметілі, морози, ожеледь, — розповідає Микола Васильович. — Та виявилося, що хвилювалися даремно. Із запчастинами стало краще — буквально за два місяці зуміли відремонтувати старі машини. А на цей час навіть поповнили свій автопарк, маємо новенький «форд».

— Але не всі ваші колеги задоволені реформою. Дехто каже, що лікарів «швидкої» перетворили на простих перевізників, — провокую фахівця на відвертість.

— Ні, перевізниками ми були до реформи, — гарячкує Микола Васильович. — Наша станція швидкої допомоги не мала юридичного статусу, була одним із відділень у складі Ровеньківської багатопрофільної лікарні. Тож «швидку» використовували як чергову машину при приймальному покої. Ми возили ургентних лікарів, хворих на консультації, у святкові дні — навіть їжу по відділеннях у термосах з їдальні. Тепер виконуємо тільки власні функції: обслуговуємо екстрені та невідкладні виклики.

— Те, що край шахтарський, якось позначається на роботі?

— Якщо щось трапиться на шахті, виїжджаємо всією станцією, бо ніхто не знає, скільки постраждалих. Але надзвичайні події на шахтах останніми роками, дякувати Богові, нас оминають. Частіше маємо справу з травмами, отриманими на копанках. Щоправда, до «нори» викликів майже не буває. Найчастіше товариші витягують потерпілого до траси. А потім телефонують нам: мовляв, проїжджав, побачив, людина лежить на дорозі. Потерпілий теж намагається казки розповідати: їхав на велосипеді, збила машина. Ніби ми не бачимо, що чоловік весь у породі і травми шахтарські. Але бояться бодай таку роботу втратити.

Розмова точиться, а наша «швидка» проїжджає повз будівлю з вибитими вікнами.

— Це колишній завод зі збирання телевізорів. Стоїть, як і взуттєва фабрика. Дружинам шахтарів працювати ніде, — проводить невеселу екскурсію лікар. — Тому лікувати хронічні захворювання люди не квапляться — грошей не вистачає. Чекають, тягнуть до пенсії, а дотягують до загострення й нападу. Добре, що ми тепер приїжджаємо до хворих у всеозброєнні різного роду ліками.

— Є дні, які ви особливо не любите?

— Усі загальнодержавні свята. І ще кілька днів потому. Люди не знають міри у випивці.

Додам до слів лікаря, що напиваються не тільки у свята. Нещодавно саме в Ровеньках молоденька лікар «швидкої» поїхала на виклик і змушена була кликати на допомогу міліцію: колишні друзі так напилися, що побилися, погрожували й на неї підняти руку. Ось у таких жорстких умовах доводиться працювати рятувальним бригадам.

 Ями на трасі чекають на «швидку» навіть у місті, а дороги до шахтарських селищ просто вимощені породою. Фото автора

Для п’яниць — витверезники

Лікуватися нині — дороге задоволення, а «швидка» приїжджає з повним набором ліків, тож дехто навіть намагається цим скористатися. Аби наочно переконатися в цьому, довго чекати не знадобилося. Оскільки Ровеньківська підстанція відтепер підпорядковується Свердловській станції швидкої допомоги, того самого дня в мене з’явилася нагода проїхати з медиками на виклики й у цьому шахтарському місті.

Щоправда, з бригадою лікаря Людмили Бєлової в квартиру до пацієнта не заходила — там не до моїх запитань. Але й на подвір’ї знайшла собі заняття: фотографувала ями, які змушують усю начинку машини деренчати й валитися на підлогу. Три бабусі з цікавістю спостерігали за моїми маніпуляціями. Розговорилися.

— Моя подруга часто викликає «швидку», — зізналася одна з них. — Адже дільничний прийде, ліків випише на тисячу гривень, а де гроші брати? Натомість «швидка» всі уколи, які треба, зробить безкоштовно.

— А раптом вони через таких, як ми, на терміновий виклик запізняться?! — обурилася її сусідка, як з’ясувалося, колишній медичний працівник.

— Дуже ми вдячні лікарям «швидкої». Так і запишіть від мого імені, — наполягала Раїса Єгорівна Шевченко, колишня працівниця шахти «Капітальна». — Завжди на допомогу приїдуть. Опівночі, буває, серце заболить так, що встати не можу, тільки й здужаю кнопку заповітну на телефоні натиснути та двері відкрити.

Дорогою на станцію заїжджаємо до приймального відділення Свердловської багатопрофільної лікарні, яка одночасно й відділення екстреної медичної допомоги. У передпокої бачу п’яницю. Заввідділенням Олександр Коротун помічає гримасу на моєму обличчі.

— Рік у рік більшає таких «пацієнтів». А куди їх подінеш? Витверезники ліквідували, на вулиці не кинеш, — каже він. — Бувають дні, коли в кожному кутку такий-от суб’єкт, та ще й калюжу під собою зробить. А сюди ж везуть нормальних людей. Проблема. Не можна було ламати систему витверезників, не придумавши їм заміни.

А я в свою чергу запитую в головного лікаря Свердловської станції швидкої допомоги Галини Алфьорової: чи все врахували ті, хто модернізує службу? Вона відповідає так:

— Наприклад, у віддаленому селі Новоборовиці була сільська амбулаторія, де працював цілодобовий пост. Зі Свердловська до них 50–60 кілометрів. У зв’язку з реформою амбулаторія стала працювати до 20.00. А хто надасть допомогу вночі? Село на кордоні з Ровеньками. Але раніше я не могла зобов’язати їхню бригаду туди поїхати — інша адміністративна територія. Тепер для «швидкої» знято кордони. Тож для таких сіл допомога стає доступнішою.

Реформа дала й те, що надано державні інвестиції на придбання медикаментів. Часи магнезії, дибазолу та папаверину минули. Наприклад, відтепер кожна бригада, що виїжджає до кардіологічного хворого, має препарат металізе. У нас є локальний протокол, який враховує всі накази галузевого міністерства. Цей протокол розраховано на 120 та 180 хвилин, починаючи від скарг пацієнта на біль у серці. Дії бригади екстреної медичної допомоги розписані на кожну хвилину.

Якщо бригада встигає все виконати у відведений час, такого пацієнта доправляють до кардіохірургічного відділення обласної лікарні, де йому зроблять операцію стентування. А якщо ми не вкладаємося у відведені 120–180 хвилин (залежить не від часу приїзду швидкої: це час відліку того, коли хворому стало погано), препарат металізе вводиться вже в машині «швидкої». Це рятує життя пацієнта, поки людину довезуть до кардіодиспансеру. Загалом, від нас вимагають швидко і правильно встановити діагноз та грамотно підбирати ліки.

ПРЯМА МОВА

«Не виклик чекає бригаду, а бригада — виклик»

Сергій ОБЕРЕМОК,

заступник директора Луганського обласного центру

екстреної медичної допомоги та медицини катастроф:

— Нарешті з’явився стандарт «швидких», згідно з яким висуваються вимоги не лише до марки автомобіля і його технічних характеристик, а й до того, наскільки салон відповідає комфорту медиків і пацієнтів. Цього року велику допомогу надала обласна влада: для придбання 77 автомобілів екстреної медичної допомоги виділено близько 50 мільйонів гривень. Ми отримали перші машини «форд» та «пежо», які повністю оснащені медтехнікою.

Філософія закону така: всі громадяни мають бути рівними перед екстреною медичною допомогою, безкоштовно отримати її в місті або селі.

Правда, доводиться ламати стиль роботи тих, хто раніше працював в умовах стаціонарів та ФАПів, коли бригади виконували планові призначення лікаря. Адже основний принцип «швидкої» — не виклик чекає бригаду, а бригада виклик.

Нині в нас немає проблем з медикаментозним забезпеченням: на лікарські препарати виділено 16 мільйонів гривень. Тож вимога номер один — час доїзду та за потреби швидка доставка пацієнта в умови стаціонару. Пункти постійного базування «швидких» ми виставляємо в такій послідовності, щоб вони якомога ширше охоплювали область, ураховуючи стан доріг. У містах інша проблема: тут є затори, шляхові ремонти. Тож ми постійно аналізуємо навантаження на одну бригаду протягом доби і виставляємо пункт тимчасового базування в певних точках міста. А також домовляємося з прилеглими регіонами. Контактуємо з Харківською та Донецькою областями, щоб навіть на їхніх територіях лікарі «швидкої» не ділили постраждалих на своїх-чужих. Закон нам надав можливість стерти кордони.

Зміни на краще підтверджують цифри. Вдалося істотно знизити загальну смертність — на 43 життя порівняно з аналогічним торішнім періодом, летальність протягом доби знизилася з 10,4% торік до 8,2% у нинішньому. Тепер у нас цей показник роботи кращий за загальноукраїнський.

6 листопада 2013 «Урядовий кур’єр»