16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ХІІ-го скликання (Верховна Рада України І-го скликання) прийняла важливий політичний і правовий акт – Декларацію про державний суверенітет України. Відтоді в літописі нашої держави розпочалася нова сторінка, новий відлік часу – епоха утвердження України як самостійної та незалежної країни.

У преамбулі та в десяти розділах Декларації про державний суверенітет України визначено верховенство, неподільність, повноту та самостійність влади республіки на її території. У документі зазначено, що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення; що громадяни всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом   державної   влади   в   республіці;   що   від   імені всього   народу може   виступати   виключно   Верховна Рада України.

Декларація проголосила, що народ України має виключне право на володіння, користування та розпорядження національним багатством України, захист усіх форм власності в державі. Актом гарантовано всім національностям, що проживають на території України, право вільного національно-культурного розвитку, визнано пріоритет загальнолюдських цінностей перед класовими, норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Декларацією проголошено принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, територіальну цілісність України в межах наявних кордонів, економічну самостійність, гарантії екологічної безпеки і культурного розвитку. Ці базові положення лягли в основу законодавчих актів державного значення – Конституції та законів України.

Важливим є те, що у Декларації про державний суверенітет України вперше в новітній національній історії поруч із "Українською РСР" вжито слово "Україна" як офіційна назва держави.

Документ став важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного та економічного розвитку. Відтоді зовнішня політика держави розвивалася логічно, послідовно і наступально. Декларація про суверенітет стала не лише основою для подальшої розробки концепції зовнішньої політики молодої Української держави, а й визначила її принципові засади. Зокрема, проголошено, що Україна активно сприятиме зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, братиме безпосередню участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, а також у майбутньому прагне стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципове значення мало й визнання Україною переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Все це засвідчило чіткий намір молодої республіки увійти в коло авторитетних, цивілізованих держав світу.

Декларація про державний суверенітет України була виваженим і обґрунтованим документом, укладеним з урахуванням політичних реалій та конкретної ситуації того періоду, розробники якої пішли шляхом створення передумов незалежності Української держави набагато далі, ніж союзні республіки. Це була спроба унеможливити в майбутньому зловживання з боку союзного центру, зупинити тенденцію до постійного звуження повноважень і можливостей союзних республік та посилення диктату центральних міністерств і відомств, запровадити принципово нову оптимальну систему взаємовідносин між союзним центром та УРСР з поверненням останній значної частини об’єктів відання, а також створити одночасно систему правових гарантій стабільного статуту УРСР у складі СРСР. Декларація мала відігравати роль принципово нового, основоположного, засадничого, фундаментального документа, посилаючись на який, можна було б відстояти права України та її народу під час переговорів з представниками центру та делегаціями інших союзних республік.

Прийняття Декларації стало першим кроком до відновлення історичної справедливості, відродження української державності як ідеї соборності українського народу та його земель. Документом було визначено найбільш принципові позиції, які орієнтували народ на створення самостійної, правової держави, на розвиток демократії, всебічне забезпечення прав і свобод людини. Вона стала тією цінністю, яка об’єднала суспільство у непростий час визначення свого майбутнього в серпневі дні 1991 року. Саме спираючись на Декларацію, було прийнято Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, який разом з державним суверенітетом був підтверджений волевиявленням народу на Всеукраїнському референдумі в грудні того ж року.

Сьогодні прийняття Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України вважається початком, своєрідною точкою відліку процесу відновлення державної незалежності України загалом та трансформації попередньої радянської правової системи зокрема.

Ця подія мала й безпосереднє відношення до конституційного процесу в Україні. Фактично, саме прийняттям Декларації про державний суверенітет України було розпочато сучасний конституційний процес.

Декларація відіграла надзвичайно важливу роль у становленні в Україні конституційного ладу саме на демократичних засадах, заклала цінності, що стали фундаментальними для Конституції 1996 року, а також для всього конституційного законодавства. Зокрема, державний суверенітет в Декларації визначено як "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах". У свою чергу, верховенство держави та її незалежність як взаємопов’язані сторони державного суверенітету втілено в Конституції України.