Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі, де і був похований на Смоленському цвинтарі. Віддати останню шану Великому Кобзарю прийшли Ф.Достоєвський, М.Лєсков, М.Салтиков-Щедрін, І.Тургенєв, М.Некрасов, представники української, польської, грецької громад Санкт-Петербурга.

Ще в день смерті Тараса Шевченка його друзі – художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські вирішили виконати волю поета – поховати його в Україні, адже передсмертними словами 47-річного Шевченка були: «До Канева...». Невдовзі українська громада міста домоглася дозволу царської влади на перепоховання поета.

18 травня домовину з прахом Шевченка було доправлено до Києва. На київському ланцюговому мосту труну Шевченка до самої церкви Різдва Христового на Подолі несли студенти Київського університету. Труна перебувала в церкві до 20 травня, а вранці на руках її понесли до пароплава «Кременчуг», який взяв курс на Канів.

Прощання з поетом відбувалося в Успенському соборі в Каневі. 22 травня після богослужіння прах Шевченка було поховано на Чернечій горі біля Канева – в місці, яке відповідало його «Заповіту».

Незабаром могила Шевченка перетворилася на місце паломництва українців, а Чернеча гора отримала назву Тарасової. Відзначення річниць перепоховання поета стало національною традицією. 1925 року могила поета стала частиною Канівського музею-заповідника, а через 14 років там було відкрито пам’ятник роботи скульптора М.Манізера. Сучасного вигляду меморіал набув улітку 1939 року із встановленням на могилі Кобзаря бронзового пам’ятника і спорудженням літературно-меморіального музею. Щороку у травневі дні біля могили поета в Каневі проходять богослужіння, сюди звідусіль їдуть люди вклонитися Кобзареві.