Sub_Class with id 258 does not exist
Луганська обласна військово-цивільна адміністрація (стара версія) Календар подій Голодомор 1932-33. До 75-х роковин Голодомору в Україні Свідчення очевидців Свідчення очевидців
Луганська обласна державна адміністрація
| |


ГоловнаЛист адміністратору Веб-сервераКарта сайту

Гаряча лінія
Гаряча лінія
Довідник посадовців
Телефонний довідник
ОпитуванняОпитування

Сьогодні: п'ятниця, 19 квітня 2024

Луганська обласна військово-цивільна адміністрація (стара версія)Календар подійГолодомор 1932-33. До 75-х роковин Голодомору в УкраїніСвідчення очевидців

Свідчення очевидців

26 10 2007,16:21 | Доля сільської дівчинки з Луганщини як звинувачення більшовизму

У своїй попередній статті “Історія однієї української родини в контексті розкуркулення та голодомору” в цій газеті я розповіла про пошукову роботу, здійснену членами Асоціації дослідників голодоморів у Луганській області з відновлення окремих сторінок історії одного українського родоводу. Результат нашого пошуку послужив поштовхом до подальшого розвитку цієї теми, на що не сподівалися ні ми, ні та людина, яка звернулася до нашої громадської організації по допомогу.

 

Як з’ясувалося, Ганна Неласа-Монакова, героїня нашої розповіді, цілих 75 років добре пам’ятала, що ж насправді сталося з її родиною в 1932-33 роках. Її дитяча пам’ять надійно зафіксувала всі деталі того трагічного часу. Знала, пам’ятала, але — мовчала. І навіть найближчим людям про це нічого не розповідала. Як ви думаєте, чому?

 

Виявилося, що моє припущення відносно розкуркулення родини Неласих було правильним. І саме цей факт своєї біографії Ганна Євгенівна досі старанно приховувала. Незважаючи на те, що вже в наш час син часто просив її написати або розповісти історію свого дитинства, і навіть диктофон для цього придбав, жінка на це не зважувалася.

 

Сталінський режим навісив на тих, кого піддав незаконним репресіям наприкінці 20-х років минулого століття, тавро “куркулі”, а на їхніх дітей — тавро “з розкуркулених”, що на довгі десятиліття зробило цих людей ізгоями у своїй країні. У результаті в них виробився комплекс страху за своє життя і життя своїх дітей. У всіх тих, кому вдалося вижити під час наступного Голодомору, на цей комплекс наклав відбиток страх голодної смерті, закарбований у пам’яті на все життя.

 

Син Ганни Євгенівни Володимир написав мені, що його мати досі боялася того, що правда про розкуркулених батьків може ускладнити життя її дітей. Тому й мовчала. Лише інколи починала було згадувати, проте відразу її душили сльози, і вона не могла далі говорити.

 

 А після того, як вона отримала з Луганська інформацію про своє справжнє прізвище і про своїх найближчих родичів, коли побачила світлини, на яких сфотографована рідна природа, крейдяні гори, по яких вона лазила в дитинстві, і коли прослухала аудіо-запис розповідей своїх землячок-ровесниць, їй стало легше. Тоді вона вирішила написати все, як було. І просила, щоб її спогади обов’язково були вміщені в книгу спогадів очевидців голодомору 1932-33 років на Луганщині (яку автор цих рядків планує видати).

 

Володимир Костянтинович каже, що коли набирав на комп’ютері цей текст, він плакав, навіть ридав — так наочно він собі уявляв пережитий його мамою жах, що не міг стримуватися. Для нього це був шок. У листі він подякував за нашу скромну діяльність з розкриття цього страшного злочину радянської влади. І додав: “Хай Ваша книга змусить людей здригнутися і замислитися”.

 

В.Монаков — порядна, внутрішньо інтелігентна людина. Добре, що в Росії в його особі з’явилася людина, яка об’єктивно ставиться до цього фрагмента радянської історії. Завдяки спогадам своєї матері він особисто переконався в тому, що український Голодомор 1932-33 років був таки геноцидом.

 

Наведені нижче спогади цієї колишньої мешканки села Литвинове Новопсковського району Луганської області мені надійшли рекомендованим листом із Москви, де сьогодні мешкає його авторка. Спогади завірені власним підписом Ганни Євгенівни і печаткою відповідного комунального підприємства Москви. Подаючи цей лист, хочу зробити кілька ремарок.

 

Перше. У нещодавно виданому збірнику “Реабілітовані історією. Луганська область” я знайшла прізвища Заратуйченко і Василиненко (їх я називала в попередній статті). Книга інформує про те, що Заратуйченко Купріян Маркелович, 1874 р.н., неписьменний, селянин-одноосібник, заарештований 2.01.1933 р. за звинуваченням в антирадянській агітації; постановою ЦВК і РНК УРСР від 7.07.1932 р. висланий за межі України. Заратуйченко Ілля Данилович, 1889 р.н., має початкову освіту. Тесляр колгоспу ім. Орджонікідзе. “Трійкою” УНКВС по Донецькій області 15.04.1938 р. засуджений до розстрілу (невідомо, за що). Василиненко Максим Йосипович, 1891 р.н., фельдшер сільської амбулаторії. 7.07.1945 р. був засуджений до 8 років позбавлення волі військовим трибуналом НКВС Луганської області (теж невідомо, за що). Усі троє родом із села Новобіла — сусіднього з Литвиновим. Очевидно, ці репресовані сталінським режимом люди були представникам роду матері Ганни Неласої.

 

Друге. Отримані нами спогади закінчуються голодоморними подіями. А з листа Володимира Монакова мені стало відомо, що подальша доля його матері склалася так. Одна з тіток, яка залишилась живою, забрала Ганну з дитячого будинку (“ясел”) до себе в гуртожиток у Луганську. Цій жінці вдалося після Голодомору влаштуватися на тамтешній завод Гартмана (сьогодні це тепловозобудівний завод ім. Жовтневої революції). Цілий рік тітка з племінницею спали на одному ліжку. Після невдалих спроб знайти роботу Ганні довелося піти в ремісниче училище при цьому ж заводі, бо там учнів годували й одягали. З цим же училищем вона й евакуювалася до Саратова. А потім був Медногорськ Оренбурзької області, де працювала вчителькою, там же вийшла заміж і народила двох дітей…

 

Лист Ганни Євгенівни, без сумніву, демонструє руйнівний вплив Голодомору та розкуркулення (що йому передувало) на долі окремих родин, які пережили ці трагічні події.

 

[Подаю лист мовою оригіналу, бо при перекладі втрачається стилістика мови його автора]:

“Я, Неласова Анна Евгеньевна (по мужу Монакова), родилась приблизительно в 1925 году (точной даты не знаю) на хуторе Литвиново Старобельского округа Белолуцкого (сегодня Новопсковского) района Луганской области. Родители мои: отец — Евгений Платонович Неласый, мама — Ульяна Макаровна, урожденная Василиненко.

 

Помню дедушку — Платона Михайловича, его дочерей (сестёр моего отца) Лукию Платоновну, Прасковью Платоновну, Евдокию Платоновну, Серафиму Платоновну. С нами в семье жила тётя Серафима — тогда она была ещё несовершеннолетняя.

 

Хутор наш насчитывал около 100 дворов, улицы располагались лучами, в центре хутора было два колодца с журавлями, на большом расстоянии от друга, называли их почему-то “мырскими”. У этих колодцев стояли длинные корыта, из которых пастухи поили скот.

 

Улицы имели названия. Одна из них — центральная, на которой была школа, называлась “Город”. Она уходила вверх, к балкам. В балках было много цветов, кустарников. Мне запомнились цветы “ветренец” и “воронец”. Теперь я знаю, что этот лекарственный цветок называют “уклончивый пион”. Был шиповник, терен, глид (или боярышник). Вторая улица называлась “Крейдянка”, т.е. “Меловая”. С одной стороны были меловые горы, которые тогда мне казались высокими. Мы бегали на эти горы, собирали там окаменевшие “пальцы” и  играли ими, а из мела вырезали различные фигурки (это было уже после смерти моих родителей). А ещё в меловых пещерах гнездились щуры, очень красивой окраски птичка, мы за ней охотились, так как нам сказали, что она поедает пчел.

 

С другой стороны в конце улицы были огороды и сады. Дорога вела в лес, и назывался он “Коробцив”. В этом лесу после раскулачивания мы жили в землянках, где умерли мои родители и братики и много других людей. Третья улица называлась “Сидоровка” и вела в луга и лес “Довгый” и слободу “Белая”. По пути к слободе было ещё то ли село, то ли посёлок Софиевка, мой отец и другие хуторяне ходили туда на рыбалку, а молодёжь ходила купаться. Четвертая улица называлась “Голопузивка”, где мы и жили. Помню дом с длинным высоким крыльцом (оно мне всю жизнь снится). Сколько было комнат — не помню. Помню большие сени, чулан и комнаты — три или четыре. Помню жёлтые ставни, большой огород, разделенный дорожкой на две половины. На одной половине недалеко от дома “клуня” (рига), куда складывали снопы и молотили цепами. А потом появилась веялка, которой провеивали зерно. Насколько мне помнится, она была куплена вскладчину. За клуней, ближе к саду, была пасека, почему-то не в саду, а около сада. Огород, где росла картошка, мелкие помидоры, лук и капуста, на которой мне почему-то запомнилась роса. “Крыныця”, а дальше сад. Начинался сад с малины и каких-то кустарников, а дальше, с одной стороны — груши. Запомнился “бергамот”, а с другой стороны — яблони всяких сортов. Под яблонями трава. Дальше шли сливы и тёрен. Со стороны фасада дома проходила дорога, которая вела на село Козлово. Через дорогу опять огород, где росла кукуруза, а в конце огорода — вишнёвый сад. Тут же, у дороги, стояли “коморы” или, как бы их сейчас назвали, “хранилища”. Они принадлежали людям, жившим на этой улице. В них хранили зерно.

 

Когда у нас на пасеке качали мед, сбегалась вся детвора, отец всех угощал парным медом (так его почему-то называли).

 

Жили мирно, дружно. Сеяли хлеб, выращивали огородные культуры. У нас была и бахча, было подворье, где держали скот.

 

Помню дедушку — с окладистой бородой и в валенках, в доме всегда были люди. Дедушка Платон Михайлович был костоправом, это знание он передал младшей дочери Серафиме Платоновне (я узнала об этом, когда в 1972 году побывала в г. Рубежном, где она жила с семьей своего сына Лени). Мне бросилось в глаза, с каким почтением относились к ним люди из окружения. До конца дней своих буду жалеть, что не расспросила её о многом, ведь ей во время трагедии было 17 лет.

 

Лиц родителей почему-то не помню. Отец, наверное, был добрым и умелым, он мастерил нам, детям, человечков на ниточках и других зверюшек, делал деревянные ложки из дерева груши, я почему-то это запомнила. И ещё, когда он шел по хутору, то раздавал конфеты, ребятня к нему тянулась. Когда к нему приходили друзья, он пел (наверное, хорошо). Запомнила песню “В саду при долине громко пел соловей, а мальчик на чужбине позабыл всех друзей… позабыл, позабросил…”. А еще он учил неграмотных хуторян грамоте в “ликбезе”, так это тогда называлось.

 

Мамочка моя вся в домашних заботах: трое маленьких детей и работа в колхозе. Когда родился младший братик, то его хотели назвать Алёшей, а я лежала под люлькой и требовала назвать Ваней, так моего братика и назвали. Когда мама уходила на работу, братиков отводили в ясли, они плакали, и мне их было очень жалко.

 

А потом наступила самая страшная пора жизни нашей семьи. Дедушки, наверное, уже не было в живых, это, наверное, был 31-32 год. Весной пришли люди — “комсомольцы”. Угнали овец, забрали лошадь, увели корову (корова была, как говорили, “половой” масти). Мама кричала, плакала, мы все трое держались за подол её юбки и ревели. А потом выгнали нас из дома…

 

Как мы добирались до леса  “Коробцив”, я не помню. Но помню, как мужчины рыли землянки, помню, что там было, наверное, пять землянок. У нас была одна землянка на две семьи: мамина сестра Мотя, ее муж Маркиян Трембач, и у них тоже трое детей.

 

Лето пережили, никто не умер, перезимовали. Наверное, было кое-что из продуктов, немного зерна, муки разрешили взять. И то в наши землянки наведывались какие-то люди, чтобы отобрать последнее. Родители складывали все в кучу, сажали нас, детей, сверху и просили нас кричать и плакать, и иногда эти люди не выдерживали и уходили.

 

Наступила голодная весна 1933 года. Мы выловили и поели сусликов, ежей, змей — всё, что попадалось, ели всякую траву — лебеду, листья липы, бересту… От зерен травы щирицы острые чешуйки шелухи застревали в заднем проходе, и мы, дети, палочками выковыривали их друг у друга.

 

Когда в хуторе падал скот и его вывозили из хутора, люди из землянок ходили за падалью. Запомнила конину, она была очень жесткая, мама варила её в чугунке, потом и это кончилось. Помню, мама посылала нас, детей, в лес за щавелем. И если удавалось залезть на дерево в гнездо сороки или другой птицы, то это был праздник, яйца мы съедали сырыми. Помощи не было ниоткуда никакой. Правда, иногда тетя Марина — жена папиного брата Антона — приносила кое-какие продукты. Антон погиб в гражданскую войну, жили они в хуторе Крывоносив, это уже в Воронежской области, куда мы, дети из землянок, ходили просить милостыню. Отцу там говорили: “Евгений, у тебя золотые руки, уходи!”. Однажды он попытался с тетей Серафимой уйти, но их задержали в Студенке и вернули (это мне рассказывала позже тетя Серафима). А потом он заболел и уже никуда не мог идти.

 

И наступил страшный голод. Первым от голода умер братик Коля. Сколько ему было лет — не знаю. Но отчетливо помню его смерть от голода. Около землянки лежала куча хвороста, он упал на неё и умер. Я плакала. А потом умер дядя Маркиян, потом тетя Мотя. Старшая дочь Фекла и её ровесница тетя Серафима ушли из землянок и остались живы. Кстати, дядю Маркияна и тетю Мотю раскулачили за то, что у них был “млын”, или ветряк. Когда я была в 1972 году в Литвиново, он еще стоял, такой белый, не разрушенный, но уже не действующий.

 

Часто думаю: почему с нашими семьями так поступили, за что выгнали из домов, за какие преступления обрекли на голодную, страшную (страшнее не бывает!) смерть?

 

Около землянок валялись, разлагались трупы, хоронить их было некому. Помню девочку одну — наверное, старше меня, звали ее Маней. Она ходила на костылях, у неё не было одной ноги. Подошла она к нашей землянке и умерла от голода…

 

Смерть моих родителей произошла, наверное, в июне 1933 года. Мне было семь с половиной лет. Я пошла на хутор, это расстояние примерно в пять километров (я не раз туда ходила одна), зашла к бабушке Палажке. Это мамина мама, она жила с младшей дочерью — тетей Кылыной, моей крестной, муж её — Павел Яровой, он с детства был сиротой и жил у дяди. Дядю выслали на Соловки за то, что у него была крупорушка и жил у него батрак — племянник Павел. Но они и сами жили впроголодь. Корова у них была. Тетя Кылына болела и скоро умерла.

 

Я пришла к бабушке. Что я ей говорила, не знаю. Она налила мне в бутылку молока, и я пошла в лес в землянку. По пути забралась в чей-то огород на улице “Крейдянка”, нарыла молодой картошки.

 

Зайдя в землянку, я увидела свою мамочку, лежащую на лохмотьях с распущенной косой, по лицу ползали вши, живот в буквальном смысле прилип к спине. Я стала лить ей в рот из бутылки молоко, но оно не проходило, а только булькало. Я плачу… Отец говорит: “Дочка, ей это уже не поможет…”.

 

Я все это помню, как будто это было вчера… Спать легли с отцом рядом, я и братик Ваня. Дверь в землянку осталась открыта. Утром солнце светит… Отец стал бредить (теперь я это поняла) — говорит: “Дочка, загони волов в хлев!”. И стал хрипеть. Я прошу: “Тату, не храпи!”. Он умер на второй день после мамы... Мы с братиком остались вдвоем среди мертвых родителей. Сколько это продолжалось — не знаю.

 

Я опять пошла в хутор. Кто и как их похоронил, не знаю... Я опухла от голода, братик ещё больше. Нас забрали в ясли. Братика положили на земляной пол под печкой. Он умирал, с его опухшего тела сочилась жидкость. Я сидела рядом, он скрипел зубами и просил огурчик. У меня его не было и никому до нас, детей, не было дела. И он умер. Его завернули в одеяло, цвет этого одеяла до сих пор у меня в памяти. Похоронили его рядом с “яслями”. Этот дом, ранее принадлежащий “кулакам”, которых тоже выгнали из села, был в овраге — там, где брали глину. За три дня — три смерти! А я выжила…

 

Видимо, так было угодно Богу — оставить меня жить на свете за моих дорогих родителей и братиков-мучеников. Этот ужас и все эти страдания мне пришлось пережить в восьмилетнем возрасте.

 

Всё, что я написала, — истинная правда. Ничего не придумала. Да такое и нельзя придумать нарочно. Такое не приснится и в страшном сне…”.

 

Приблизно такими були долі всіх дітей селян в Україні, яким пощастило пережити той більшовицький геноцид. Як бачимо, їхні долі до Голодомору та після нього — це життя в різних цивілізаціях: українській та радянській. Бо справжня Україна до 1933 року була навіть на східному кордоні нашої держави. Україна, яку ми втратили. Хочеться вірити в те, що не назавжди. 

Ірина Магрицька — голова Луганської обласної філії

Асоціації дослідників голодоморів в Україні


27.07.2009,14:26 | Пономаренко Василь Омелянович, житель с. Гончарівка Сватівського району
27.07.2009,14:21 | Заярний Іван Арсентійович, житель с. Гончарівка Сватівського району
27.07.2009,14:18 | Тюня Серафима Володимирівна, житель м. Сватове
27.07.2009,14:15 | Подорожня Мотря Гаврилівна, житель м. Сватове
27.07.2009,14:00 | Дашкеєва Ольга Михайлівна, житель м. Сватове
04.12.2008,11:47 | «Якщо не геноцид, то що?», Петро Павлович Бородавка
20.11.2008,15:00 | Пономаренко Векла Степанівна, житель сел. Білокуракине
19.11.2008,14:58 | Лавренко Марія Василівня. 1924 р.н., житель сел. Білокуракине
19.11.2008,14:57 | Марченко Мотря Фандіївна, 1918 р.н., житель сел. Білокуракине
18.11.2008,14:59 | Бурківченко Анастасія Степанівна. житель сел. Білокуракине
18.11.2008,14:56 | Горбенко Агрипина Романівна, житель сел. Білокуракине
18.11.2008,14:39 | Снагіцька Марія Дмитрівна, 1915 р.н., житель сел. Білокуракине
17.11.2008,14:38 | Снагіцька Феофанія Дмитрівна, 1915 р.н., житель сел. Білокуракине
17.11.2008,14:37 | Світлична Марія Тихонівна, 1938 р.н., житель с. Нещеретове
14.11.2008,14:35 | Сухоставська Марія Тихонівна, житель с. Нещеретове

|| Наступна сторінка
Сторінки:
123456

Sub_Class with id 0 does not exist
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.loga.gov.ua є обов'язковим.
Технічна підтримка: Відділ інформаційно-комп'ютерного забезпечення апарату
Лист адміністратору Веб-сервера