Голодомор 1932-1933 років був зловісною спланованою політикою, яка мала на меті повне знищення українського народу і згадки про його існування на планеті. Це видно з того, що радянський уряд відмовлявся допомогти вимираючим від голоду регіонам держави та погіршував їх становище: конфіскація запасів продовольства та збіжжя для майбутніх посівів. Ця жахлива катастрофа стала наймасштабнішою за кількістю жертв (за останніми підрахунками, кількість жертв складає близько 9 мільйонів) та найменш відомою серед трагедій ХХ сторіччя.

 

Довгий час голодомор 30-х років не визнавався у світі. Та за численними зверненнями вповноважених осіб України до ООН, голодомор отримав статус трагедії українського народу. Звісно, на винесення такого вердикту дуже вплинула післясоюзна Росія, яка й досі не повністю визнає провину правлячої верхівки СРСР. Українські ж комуністи, зокрема П.Симоненко, і нині не визнають штучного характеру трагедії.

 

Українське суспільство, на нашу думку, і досі не усвідомлює істинного значення голокосту. Можливо, на це впливає деформація джерельної бази, бо кордони СРСР не були відкриті для іноземних журналістів, а під тиском тоталітарної влади будь-які публікації були неможливі, бо існувала цензура. Московський кореспондент “Нью-Йорк таймс”, Уолтер Дюранті, був прихильником більшовиків, тому його статті спростовували всі чутки стосовно голоду на Україні, що доходили за кордон. Все це не давало змоги зафіксувати на плівку жахливі наслідки голодомору. Всі документи, які безпосередньо або опосередковано стосувалися голокосту, ретельно засекречувались, а більша їх частина взагалі нищилась, свідки помирали.

 

Але за роки незалежності в Україні побачила світ низка наукових досліджень із проблеми голодомору, видані статті та книги, кількість яких з кожним роком зростає. Всі ці публікації торкаються різних аспектів страшної трагедії голодомору. Багато видань посилається на розповіді очевидців, котрі ніколи не зможуть забути 1932-1933 роки. Передовиками у цій галузі можна вважати В.Маняка та Л.Коваленко, які засвідчили положення українців у всіх регіонах нашої країни. Та публікації виходили невеликим обсягом і мали жахливе оформлення через брак коштів, виділених державою. Зараз цей процес більш-менш налагоджується. Теперішня влада зацікавлена в розкритті сутності геноциду проти українського народу, певно, тому все більше публікується статей про голодомор, а книги видаються за участі української діаспори.

 

Щодо освіченості сучасної молоді з питань, які так чи інакше стосуються голодомору, то можу з упевненістю сказати, що вони не знають і половини. Навчаючись іще у школі, ми проводили опитування серед учнів 10-11 класів. Як виявилось, п’ята частина їх взагалі не знає слова “голокост”, вони лише трохи чули про голод 1932-1933.

 

Взагалі, вперше це незвичайне слово “голокост” я почула ще років у шість від своєї бабусі. Тоді я не розуміла масштабів цього лиха українського народу, але на все життя запам’ятаю той сумний погляд бабусі, звернутий кудись у далечінь, немов у потойбічний світ – світ жертв голокосту. Якою б допитливою я не була, цього питання чомусь оминала.

 

Отож, пізніше я зрозуміла, що голокост – штучний голодомор, котрий забрав мільйони життів. Тривалий час інформацію, яка стосувалась голоду приховували і спростовували. А будь-які публікації стосовно голодомору переслідувались та карались законом майже до середини 80-х років. Нині потреби приховувати цю трагедію немає. Кожний свідомий громадянин України має розуміти, що голодомор 1932-1933 років – це свідома політика геноциду щодо українців. Базою голокосту стала політика Сталіна, Молотова та інших керівників СРСР.

 

Багато чого про голокост я дізналася на уроках та з підручників, але значну частину інформації я отримала від бабусі, сусідів та з розповідей родичів моїх друзів. Сама бабуся народилася вже у 1937 році, тому знає про голодомор зі слів батька, матері, старших сестер Наталі та Онисі. Мої прародичі жили на півночі нинішньої Луганської області у селі Багачка.

 

Перша п’ятирічка, яка почалася з жовтня 1928 р., виконувалась за сумою щорічних планів, які не мали майже нічого спільного із затвердженим п’ятирічним планом. У країні почалася хлібозаготовча криза. А далі була масова колективізація, розкуркулення, накладання великої продрозкладки на селян. Бабусі розказував батько, що призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контракційній основі. Прадід, Приходько Йосип Акимович, палкий прибічник комунізму, радо вступав до колгоспу, але згортання непу викликало в нього тривогу, хоча горіла іскорка надії на те, що нова політика більшовиків зробить життя кращим. Проте з літа 1930 р. поширилась практика твердих завдань щодо здачі всіх “надлишків”.

 

До початку суцільної колективізації в колгоспах була поширена “поденщина”. Часто доходи розподілялися за їдцями або кількістю робітників у сім’ї. Така політика влаштовувала майже все сільське населення. А потім ввели трудодні, створювали бригади. Це викликало в прадіда обурення, бо під час збиральної кампанії і обмолоту запанувало безладдя. Бригади розпалися, на роботу виходив хто хотів, бо не мали планів. Хліб осипався. Розкрадання пішло навалою, вдень і вночі з поля возили колгоспний хліб на очах у всіх, а все лише тому, що обліку не було.

 

Як каже бабуся, і батько, і сестри з болем згадували роковий 1932р., коли втрати врожаю позначились вже на життєвому рівні колгоспників.

 

Голова колгоспу, який нутром відчував, що голод неминучий, з бригадою (всього 7 чоловік) потай почали потроху “хоронити пшеницю, не для себе, а для всіх односельців”. Про це бабуся дізналася від сестри Онисі, що дружила з донькою голови. “Ліда Щебечиха (точного прізвища не знаю) розповідала, що кожної ночі чоловіки виходили у поле, збирали зерно, ховали його в мішках у лісі. Був у тієї Ліди коханий – хлопець, який палко кохав її. А батько його працював у надзвичайній комісії десь у райцентрі. Кохання було “лебедине”, - бабуся посміхається, - так усі казали. Та продовжувалося воно не довго, до весни 33-го, коли голод вже зжер мільйони людей. Отже, батько-енкаведешник довідався про справи у Багачці, вжив рішучих заходів – розкуркулити! Так, Ліда Щебечиха з батьком і родиною старшого брата були виселені до Сибіру, з тих пір про них нічого не відомо. Мабуть, померли в дорозі. Лідин батько не виказав своїх прибічників, сказав, що все ховав для себе, бо вже розчарувався у діючій владі. А що ви думаєте робили з зерном золотої пшениці? Віддали пухнучим з голоду дітям? Залишили на посівну? Е, ні! Палили. Палили приивселюдно. І віяло від того полум’я свіжоспеченим хлібом. Одна жінка не витримала і кинулась у полум’я, ледве врятували”.

 

А ще були у ті часи “чорні дошки”, на які заносились села, що мали велику заборгованість по хлібозаготівлях. Багачка не була в числі таких, але поруч було кілька таких. Клеймо “чорної дошки” означало: позбавлення селян права виїзду за межі села. Тому села, котрі були без продовольчих запасів, фактично вимирали.

 

До селян доходили чутки, що, поки вони пухнуть з голоду, зерно експортується. Та вірити в це ніхто не хотів. А насправді, пік збільшення експорту приходиться на 1931р. – 316 млн. пудів.

 

Що ж стосується родини моїх прадіда і прабаби, то вони вижили всі. От тільки прабабуся Євдокія Романівна втратила діток, не змогла виносити. Сестри розповідали бабусі, що їли кору, трави, довелося їсти м’ясо собаки. Мати приловчилася готувати “зелені котлети” – перемішане вишневе листя, вимочене у воді з полином, і трохи борошна (знайомий прадіда іноді привозив від родичів з Росії борошно, картоплю, огірки).

 

А ось що я дізналась від старенького сусіда Грибанова Сергія Степановича, який помер у 2002 році:

“1933р. мені було 7 років, тому голодомор стоїть у пам’яті й тепер. Батьки – Грибанови Степан Іванович та Оксана Пилипівна – були звичайнісінькими селянами. Пізніше батько пішов робити на комбінат, де давали пайок та картки. В родині було 6 дітей. Жили ми тоді у великому селі, яке складалося з кількох колгоспів. Ми з родиною проживали в колгоспі ім.Будьонова. Голова колгоспу був не місцевий, партійний. З початком організації колгоспів всіх селян примушували вступати до них. Можливо, тому батько пішов працювати на комбінат. Він не хотів іти до колгоспу. Через це у нас відібрали дві кози та десяток курей.

 

 Добре пам’ятаю, як я і троє сестер бігли за мамою і плакали, коли вона вела наше господарство до сільради. А біля сільради ми зустріли заступника голови, який іронічно посміхався. Його слова вразили мене. Це було щось на зразок: «Добренькі курчата у вас. Майже не тощі, певне добре годуєте?». Тоді не витримала й мати, бо в родині було шестеро дітей, а діла до них нікому не було. Мати заплакала та пройшла повз нього з гордо піднятою головою, не сказавши і слова у відповідь. Мати знала про «милосердну» радянську владу, яка за найменше волевиявлення дарувала путівки до «сибірських курортів».

 

Сусідів наших вважали куркулями. Родина була величезна: старий дід Макар, його два сини, дружина старшого сина та їх 9 дітей. При отриманні землі вони відповідно отримали гарну велику ділянку, котра давала добротний врожай, якого вистачало ще й на продаж або обмін. Незважаючи на те, що в родині всі робили, як воли, їх таки розкуркулили. Діда Макара та всю родину вислали ще на початку 33-го.

 

По селу постійно проводили обшуки, не віривши, що людям вже нема чого приховувати. Не оминали й нашої хати. Мати добре шила. А восени 32-го зшила сестрі ляльку набивши голову кукурудзяними зернами. Одного разу при обшуку партійні звернули увагу на цю ляльку, взяли її в руки, відірвали голову і висипали горстку зерняток. «Куркулите по-тихеньку. І не соромно таким на землі жити!». Забирали й залишки картоплі, знайдений сестрою буряк, але зіпсована лялька – це …так вони поводились з людьми: відривали голови. Я хочу сказати, що не жаліли нікого зі звичайних селян.

 

Батько отримував пайок, якого вистачало не більш, ніж на тиждень. В основному ми були голодні. Тоді він забрав мене і 13-ти річного брата до міста. Колись ми йшли по парку і зустріли людей, що прямували до Дніпропетровська, щоб врятуватися від голоду. Батько вирішив теж піти до Дніпропетровська. Ішла вся наша родина та ще декілька чоловік з колгоспу «Червоногвардієць». Тоді, в дорозі, померла найменша сестра Марійка, їй було трохи більше трьох років, і мама. На моїх очах помирали й інші люди, вони тихо падали на землю і помирали. Ми з сестрами добре співали і ходили по людях, просили їсти. Нам давали хліб чи ще щось. Було багато таких, що давали їжу, завдяки їм ми вижили. Весною з’явилася перша зелень і жити стало трохи легше. Мати готувала борщ із кропиви. Селяни й робітники масово вимирали, а голова колгоспу і бригадири, ті, хто проводив обшуки серед населення, жили добре. Вони не мали нестатків».

 

А таку історію я зустріла в одній з газет, присвячених 70-річчю голок осту:

“Зайшли на подвір’я до Уляни Федорівни активісти, комсомольці. Спочатку поставили вимогу наварити вареників зі сметаною. Вони наїлися і пішли далі. А другого дня зайшли і запитали, чи є у неї сокира і лопата. Вона підтвердила, що є. Стривожилась, для чого це її запитали. А потім сама й здогадалася, що сокира – це тайга, рубання лісу, а лопата – це копання землянки. Переночувала разом з дітьми востаннє на печі, а вранці на подвір’я знову заїхали активісти і наказали сідати на воза. Вхопила поспіхом торбинку з сухарями, та й ту вони вирвали з рук. Так, роздягнена, без продуктів, розбита горем, разом з дітьми і поїхала. Повезли їх на залізничну станцію, де було багато таких самих, як вона. З їх розповідей дізналася, що декому за кілька днів повідомили про виселення і дозволили напекти хліба в дорогу, зібрати теплі речі.

 

Кілька діб ця жінка з дітьми їхала без їжі аж до Вологди. Туди й чоловіка її доправили, з шахти Донбасу. Жінкам з дітьми дозволили залишитись у квартирах місцевих жителів, а чоловіків відправили в ліс. Там, по пояс у снігу, вони спочатку збудували для себе курені, встеляючи їх мохом, а потім вже й бараки. Їм співчували місцеві жителі, хоча на зборах їм говорили, що це привезли з України куркулів, які палили і гноїли хліб. А один хлопець заступився за українців: «Не вірте нікому. Я служив на Україні в армії і люди там привітні, гостинні, доброзичливі, і нам нічого не треба шкодувати для цієї сім’ї». Тож і ділилися з дітьми Уляни всім.

 

Від тяжкої виснажливої праці і постійного недоїдання помер чоловік Уляни. Наважилася тікати разом з дітьми, схопили по дорозі, взяли під варту. Три місяці сиділа у в’язниці, а потім відправили по етапу до Архангельської області – там відсиділа ще три місяці. Пригнали назад вже в інше селище і повезли на лісоповал. Годували напівзогнилим хлібом, після випікання його кидали спеціально в яму, щоб він відсирів і зіпсувався. Щодня тут 20-30 чоловік помирало – трупи лежали прямо на снігу в лісі. Земля була кам’яною від морозу, тому могил не копали, а трупи занурювали в болото, трохи присипавши снігом. Тяжко захворіла Уляна, ледве жила, а от її донька не витримала, померла. Двадцять довгих літ ця сім’я прожила у глушині, доки видали паспорти і дозволили їхати до України. До кінця своїх днів Уляна дорожила кожною крихтою хліба, змітала його зі столу і клала у страву. Ніколи не могла забути та все сусідам розповідала, як уже їхали додому, а син все допитувався: «Мамо, а як приїдемо додому, то наша тітка Ольга нам всім борщу наллє?» - «Наллє, сину». – «А як ми ще захочемо?».

 

Зовсім недавно моя тітка розповіла ще одну страшну історію, що яскраво описує картину села з «чорної дошки».

 

Дар’я Олексіївна Скрабова вчилась п’ятий рік в Москві. Вона була сільською дівчиною-передовичкою, яка по закінченні 10 класів у 1927 році, була направлена районним керівництвом до Московського сільськогосподарського університету. Москва зустріла розумну дівчину привітно. Вона вступила до партії. Почався професійний зліт. Вранці навчання, ввечері робота на швацькій фабриці або партійні збори. Часу поїхати додому все не вистачало, тому з родиною та друзями лише листувалась. Правда одного разу до неї у гості приїздив батько, ще у 30-му. Про справи на селі мати писала лише, що тяжче з віком працювати, писала також, щоб Даша залишалась у Москві, бо там життя, а у селі, то так: робота в полі та й усе. Останній лист, що отримала дівчина містив якусь незрозумілу писанину: мати все питала про їжу, згадувала якісь страви. Даша відповіла, та мати вже не писала більше двох місяців.

 

Випала нагода поїхати додому, сповістити батьків про намічений шлюб. Зібравши деякі речі, купивши подарунків, вона зібралася на Батьківщину. Їхала потягом, все міркувала, як змінилося село, як підросли молодші брати, мріяла зустріти любу неньку, подарувати їй теплу пухову хустину, поцілувати, обійняти її, пройтися по вишневому садку, який був зовсім маленький, коли вона їхала до Москви, напитися чаю з шипшини на криничній воді, заспівати дужої української пісні... Та, приїхавши вже на вокзал у Києві, вона побачила пухлих від голоду людей, які ледве ходили. Доїхала до районної станції, дісталась села, а там... мертва тиша, ні душі на вулицях, і якийсь їдкий запах. Була осінь 33-го. Дар’я Олексіївна дійшла до старої хати батьків. Зайшла всередину. Мати лежала на постелі, вкрита якоюсь ганчіркою. “Мамо, доброго вечора, а куди це люди поділись? Знову до ночі на роботі?”- підходячи до бездиханного опухлого тіла, питала дівчина. І раптом все попливло перед її очима, все стало явним: мати померла, тіло вже почалося розкладатися.

 

Дар’я боялася виходити з хати, надворі була мертва тиша. Цілу ніч вона проплакала. Ні батька, ні братів не було. Почало світати. З першими променями сонця дівчина все ж наважилась підійти до матері, вкрила її привезеною здалека хустиною. Поруч з материним тілом лежав списаний аркуш паперу, де йшлося про те, як вимирало село, бо на нього почепили “чорну дошку”. Стояла дата: 30 серпня 1933 року, і останні слова:

 “Я відчуваю, що скоро помру. Сили більше немає. Я довго протрималась, інші померли ще в середині літа. Дай Боже сили тим, хто ще живий, та покарай цю владу”.

 

Дар’я Олексіївна пішла вулицями вимерлого селища, не відчуваючи землі під ногами. Але, проходячи повз будинок директора школи зупинилась, прислухалась, десь плакала дитина. “Здалося!” – промайнуло в голові. Аж ні, дійсно. За мить вона була всередині будинку. На лежанці щось ворушилося. Дар’я підійшла. Трирічний хлопчак дивився на неї незвично великими карими очима.

 

-                                  Де твоя мама?

-                                  Вмерла, - протягнув він.

-                                   

Далі Дар’я дізналася про цього хлопчака все, не зважаючи на малий вік, він усе розумів. Мати Іванка, як виявилось, була однокласницею Дар’ї (донька директора школи), вона зварила свою меншу сестру, та наказала сину їсти бульйон, а сама кудись пішла. Так хлопчак прожив до того дня, коли його знайшла Дар’я Олексіївна. Що сталося? А нічого. Держава забула про маленьке село, про його жителів.

 

Вона взяла Іванка на руки та пішла до станції. Так він з нею жив і виховувався у Москві. Дар’я Олексіївна вийшла заміж, виховувала Іванка, який не міг насититись хлібом, цукром та іншими продуктами (в Москві вони не були дефіцитом). Довгий час вона боялась навіть казати про жах, побачений на рідній землі. Чоловіку ж сказала, що батьки померли, а Іван – молодший брат. Вже перебуваючи на пенсії, вона приїхала до України. Дізналася, що на місці її маленького села тепер нове місто, та туди вона не поїхала, можливо через те, що для неї то ніщо інше, як могила її односельців”.

 

Картина страшної трагедії добре змальована у творі “Жовтий князь” Василя Барки, що на власні очі бачив заляканий колгоспним товариством, зневірений у радянській владі простий народ України. Та цей твір довгий час не був прочитаний, бо його сповнені болем сторінки не мали права порушувати час “суцільного свята” в СРСР, повідомляючи про смерті мільйонів. Василь Барка зображує квітуче село, яке у роки голодомору перетворюється на руїну. Селяни вимирають, а тих, хто вижив, не можна в повній мірі вважати людьми. Барка вражаюче описує картини людоїдства, пошуків їжі, самогубства, мук голодуючих. Людей переповнюють відчуття несправедливості, розгубленості, зневіри та невпевненості, знесилення й спустошення, але зберігають надію і доброту. Отже, ніщо не може знищити до кінця в людині людське.

 

“Жовтий князь” - образ тоталітарної системи, що знищує все на своєму шляху, “пожирає своїх дітей”. Твір “Жовтий князь” – це “реквієм загиблим”, що закликає нас, нащадків, завжди пам’ятати, які жахливі трагедії довелося пережити українцям. Завдання роману не просто показати правду голодування в Україні протягом 1932-1933 років, а розкрити перед світом долі поневоленої України, розкрити міф про колективний “рай”, показати антилюдську політику тоталітарного режиму. “Жовтий князь” – це наша історична пам’ять, визнана світом, страшна, але потрібна нам для того, щоб більше ніколи не повторити жахливих помилок, які коштували життя цілим поколінням.

 

Вразила мене історія моєї землячки. Віра Михайлівна народилася в с.Комишеваха (сучасна Луганська область). Про голодомор знає зі слів бабусі, батьків та іншої рідні.

 

Вона жила в родині діда, який працював машиністом на паровозі. Мати і батько працювали на заводі. Разом з дідом та бабою проживало п’ятеро дітей і троє онуків. Батьки-робітники отримували пайок, що давало можливість сім’ї вижити під час голоду. Одна з тіток Віри Михайлівни працювала в колгоспі, фактично нічого там не отримувала, лише те, що вкраде.

 

Зі слів бабусі Віри Михайлівни, її сім’ю не розкуркулили, бо батьки працювали на заводі. У селян же забирали абсолютно все (зерно, худобу, інвентар та ін.), а “куркулів” висилали в Сибір, або виганяли з села без засобів до існування, або розстрілювали на місці.

 

Під час голодомору в селі був і бандитизм: три брати Марченки обкрадали та вбивали людей за зерно. Коли бандитів схопили, то закололи їх шаблями. Під вікнами хат ішли опухлі від голоду біженці, іноді з дітьми, вони по дорозі падали й помирали, дітей підкидали до хат, просили їжі. Напівживі від голоду жебраки з возиками, на яких вони тягли дітей і пожитки, були типовою картиною в селі протягом 1932-1936 рр. Ці люди були переважно з сільської місцевості, зі Старобільського р-ну Луганської області. З розповідей свого дядька, який часто бував у відрядженнях, Віра Михайлівна згадує, що, під’їхавши до якогось села, він побачив огорожу з червоних стрічок, уздовж якої ходили енкаведисти, деякі з них скидали у великі ями трупи опухлих від голоду людей. Дорогу в те село було закрито нібито на карантин, а насправді всі його мешканці вимерли з голоду. У Комишевасі, яка вважалася робітничим поселенням, такої поголовної смерті не було. У селі боялися під страхом репресій говорити щось про голодомор взагалі.

 

Віра Михайлівна думає, що організатором голодомору була держава, але, незважаючи на це, поважає Леніна і Сталіна. Не може однак знайти виправдання чи аргументації такій політиці у 1932-1933 рр. в Україні.

 

Що ж діялось на українських землях? Люди гинули масово, у багатьох селах та містах від Одеської до Житомирської області зафіксовані випадки людоїдства. Одінцов з цього приводу писав до Косіора, - “Бондаренко Улян зварив і разом з родиною з’їв померлу доньку Антоніну 5 років, а потім завів до хати свого племінника 8 років, вбив дубиною, відрізав голову, приготував м’ясо, але не встиг з’їсти через арешт”.

 

Найбільш тяжке становище було в Київській області, не оминуло воно й Донбас. Мор люду проходив за сценарієм: репресії, м’ясні і зернові штрафи, тисячі опухлих від голоду, масові виїзди, трупоїдство, людоїдство.

 

У районі нинішньої Луганської області найбільша кількість голодуючих – колгоспники, в основному – багатодітні родини. Голодуючі їли сурогати – кукурудзяні качани та стеблини, просяну шулуху, сушену солому, трави, гнилі кавуни, картопляні обрізки. Зареєстровані випадки вживання у їжу м’яса кішок, собак, коней. Більша частина людоїдства належить до 3-ї декади лютого – початку березня (близько 20 випадків).

Минуло 75 років з часу трагедії, яка викосила мільйони українців. Та спогади тих, хто пережив ті страшні часи, мають бачити світ, їх треба вивчати, пам’ятати, щоб ніколи більше наша земля не зазнала подібної втрати. Не дарма кажуть “Треба вивчати історію (тобто минуле), щоб передбачити майбутнє”. Тож гіркий досвід наших предків має застерегти нас від помилок у майбутньому.

 

 

Не повторіть...

Історія моєї України,

Історія моєї Батьківщини...

Її, на жаль, не в силах ми змінити

 

Хтось скаже: “Ну подумаєш – було...

Було собі та терном заросло.”

До нас волають мертві і живі.

І сиві діти

Й божевільний сміх

Не матері – вовчиці,

Бо вона зварила

Й їсть своє улюблене дитя.

 

 

 

 

Є десять Заповідей Божих.

Одна х них каже: “Не убий!”

Ми падали, як стиглий колос

Такі безвинно молоді

І не від кулі та від ран,

(Який же був тоді бедлам).

 

Від голоду вмирали ті,

Яким би тільки жити й жити,

Кохатись, мріяти, любити.

Та не судилось!

Смерть пройшли

Вкраїною святою.

 

Хіба це можна забувати,

Хоча ми вміємо прощати

Дивлюся знову на Христа,

Молюсь за тих,

Кого нема.

 

 

bigmir)net  хиты 0 хосты 0