Всеукраїнський конкурс науково-пошукових робіт
Страшні сторінки історії українського народу початку 30-х років
Науково – пошукова робота
учениці 10 класу
Врубівської ЗОШ І – ІІІ ст.
Попаснянського р – ну
Янель Катерини Олексіївни
Час народжуватися і час помирати,
Час руйнувати і час будувати,
Час розкидати каміння,
Час мовчати і час говорити.
Час – говорити!
Сьогодні ми живемо в прекрасному, фантастичному світі, де всього вдосталь. Ми – діти сучасносного світу – не знаємо бід, злиднів, жахливого нестатку. Нас опікають наші батьки, все, що забажаємо – отримуємо, все, що хочемо їмо. Є все, що тільки побажаєш. Держава піклується про статок кожної людини нашої держави. А чи було так завжди ? Можна дати чітку відповідь – ні !
Згадаймо страшні сторінки історії нашого українського народу, ті жахливі події початку 30-х років. Під кінець 1929 року була запроваждена політика примусової колективізації, яка мала на меті усуспільнити всі селянські господарства, а самих селян на постійно закріпити за колгоспами – як ото були прикріплені кріпаки до поміщицьких маєтків десь сімдесят років перед тим. Селянські господарства було таки колективізовано, але не без боротьби. Селяни чинили шалений опір насильницькій колективізації. Вони відчайдушно трималися своїх ділянок землі і своєї власності, і ця боротьба перетворилась у боротьбу на життя або смерть. Але, бувши неозброєні й неорганізовані і не маючи проводу, селяни не могли зрівнятися силою з урядом. Їх було нещадно придушено, а самі села спустошено і знелюднено. Мільони селян загинули. Багатьох заслали до концентраційних таборів або виселили з рідних сіл у Богом забуті північні райони Росії, а інші просто зникли в таємничий спосіб, не лишивши по собі сліду. Ті, що вижили, притлумили свої гордощі й кінець-кінцем вступили до колгоспів, щоб урятувати себе та свої сім’ї. Так закінчилась ця битва: селяни програли, а комуністи перемогли. Протягом лише чотирьох років віковічний спосіб сільського життя був ліквідований.
З червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібників вдалося витиснути 132 млн. пудів хліба, тобто менше половини скороченого порівняно з попереднім роком плану. Тоді Сталін надіслав в Україну з надзвичайними повноваженнями хлібозаготівельну комісію на чолі з головою радянського уряду В. Молотовим.
Молотовська комісія викачала з села весь хліб у рахунок хлібозаготівель, але не виконала плану. Тоді для покарання боржників вона запровадила „натуральні штрафи”.
У всіх регіонах України, за винятком прикордонних, з активною участю комнезамівців і відряджених на хлібозаготівлі робітників із міст, яким говорили, що їхні сім’ї голодують через куркульський саботаж хлібозаготівель, почалися подвірні обшуки. Конфісковувалися запаси будь-якої їжі – сухарів, картоплі, сала, солінь, фруктової сушні, цибулі тощо. Забирали все продовольство, яким селяни мали харчуватися до нового врожаю. Конфіскація продовольства подавалася як кара за „куркульський” саботаж. Вона здійснювалася гласно, з висвітленням у районних газетах.
Коли почалась „заготівля” всього продовольства, можна з певністю твердити: так тоталітарна держава карала селян за небажання працювати в громадському господарстві артілей. Практика „натуральних штрафів” стала свідомо здійснюваним терором голодом.
Голодомор виник по всьому Радянському Союзу – в Казахстані, на Кубані, на Дону, але для України він був наймасштабніший і найжорстокіший. Дехто гадає, що голод 1932 – 1933 рр. в Україні був наслідком не тільки колективізації, а й був народовбивчий, вислід розважливо обдуманого плану, спрямованого на знищення українського народу як нації. Водночас зі своєю лінією на колективізацію Москва розпочала ще в 1929 році широкомасштабну кампанію проти всього, що могло вирізняти Україну як окрему націю, починаючи від знищення українських наукових і культурних організацій та інституцій і кінчаючи арештами, стратами і засланнями до концтаборів усіх тих, хто посмів піднести голос в обороні українського самовизначення і самобутності.
Історія не занотувала жодного іншого такого злочину, як цей голодомор, доконаний проти цілої нації та ще й переведений у життя в такий безоглядний спосіб. Голодомори у світовій історії можна порівняти з голодомором в Україні. Траплялося багато голодоморів, як, наприклад, так званий голодомор в Ірландії у середині дев’ятнадцятого сторіччя або ж періодичні голодомори в Китаї та Індії, що вигубили мільйони людей. Та всі ці нещастя мали свої природні причини, яким у той час людськими силами неможливо було протидіяти. Вони були наслідками неврожаю або через негоду, або через спустошення, спричинені комашнею чи іншими шкідниками. Але голод в Україні 1932 – 1933 років був політичним голодом. За словами Малколма Маггериджа.особистого свідка цього голоду, „він являв собою свідомий витвір бюрократичних умонастроїв”. І справді – це був голод народовбивчий, що його Сталін зі своїми однодумцями використав як спосіб підкорити собі українське селянство.
Голод 1932 – 1933 років у Радянському Союзі становив подію, яку в широкому світі цілковито зігноровано, знехтувано, витлумачено хибно або зовсім перекручено. До сьогодні декотрі американські „фахівці”-радянологи затято дотримуються офіційного радянського заперечення факту голоду, хоч самі радянські достойники тепер уже говорять про голод сухим діловим тоном. Мабуть, тільки цим можна пояснити, чому й досі у США не здійснено докладного дослідження цього голоду. Американцям просто важко прийняти за правдоподібну таку неймовірну й нелюдяну акцію.
Голодомор чорною смугою прокотився Україною, понівечив життя поколінь і забрав у небуття тисячі доль. Із розповіді очевидця тих страшних подій: „ У батька з матір’ю нас було 13 дітей. 1931 року нас „розкуркулили”: майно розпродали, а нас вивезли на інший хутір, у пусту хату. Тоді старші діти без документів розповзлися білим світом, щоб добути собі кусень хліба. А ми, п’ятеро, лишилися при батькові. Батька на роботу не брали, бо ж „куркуль”. Що ми їли ? – Лободу, кропиву, ловили ховрашків. Навесні 1933 розвелося багато ящірок, їх важко було впіймати, але ми старалися, пекли їх на вогнищі, ділили між собою і їли. Ми, діти, були страшні: на високих тоненьких ніжках, величезні животи. Один із братів спух, а тоді помер. За 5 кілометрів від нас була шахта, там тоді вугілля возили кіньми. І коли якусь коняку вбивало обвалом чи калічило, її вивозили на кар’єр і обливали карболкою. Що ж там робилося, біля тієї коняки, страшно навіть згадати. Хто що урве, відрубає – то його щастя. Батько біля тої здохлятини подавав нам шматки, ми їх у мішок і гайда додому. Удома їх довго вимочували, а потім солили в діжці і так виживали. У моєму житті той голод 33-го – найстрашніше, що довелося пережити”.
Голод охоплював територію із населенням 60 млн осіб, а кількість жертв досягла 7,5 млн. У пам’яті народу і нині живе прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Українська земля стогне від кісток, похованих без трун у спільних могилах.
Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючише вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. За переписом 1926 року, діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше його третини. Дітей віком до 4 років виявилось 16% - тобто у голодний 1933 рік їм мало виповнитися по 10 років. Та не судилося.
Соціально-економічні експерименти тоталітарного режиму над селянами, масові репресії проти інтелігенції, хижацьке розкуркулювання і голод викликали нову хвилю безпритульних дітей. Великими юрбами, ніби голодні галченята, зліталися вони до великих міст за порятунком, а виснажених голодуванням немовлят приносили батькам.
Жахливим випробуванням для підлітків став 1932 рік, упродовж якого масово гинули діти у містах і селах. Вони тихо помирали, не дочекавшись допомоги. Гинули без ліку і часу. Наприклад у Краснодонському районі діти перестали відвідувати школу. Босі, голі і голодні вони блукали селами. За перше півріччя 1932 р. у містах, за далеко неповними підрахунками, виявили близько 5 тис. безпритульних підлітків. А скільки не виявили ?
У складі Наркомосу було створено Центральний штаб по боротьбі з безпритульними. До нього увійшли представники різних наркоматів. Створювали комісії, а діти масово гинули від голоду. Централізованим виявленням дитячлї смертності ніхтто не займався. В усіх регіонах України діти гинули від голоду.
Справді, у кожному з 55 тис. сіл помирали сотні дітей, а скільки було ненароджених, фізично і духовно понівечених. Селян довели до такого стану фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м’ясом інших, які зосталися. Наприклад, у липні 1932 р. селянка з Вінницької області зарізала 3-річного сина, а його м’ясо обмінювала на яйця у сусідів. Випадки канібалізму стали частими у наступному, 1933 році. Зокрема, у с. Руде Володарського району Київської області у лютому 1933 р. мати залишила трьох дітей, а сама вийшла. Двоє з них – хлопчик і дівчинка – вбили молодшу сестру, відрізали їй голову і сирим їли м’ясо своєї жертви – сестри. У Луганській області, коли до Селенки зайшли вчителі спитати, чому її син не ходить до школи, то вона, вся схудла, з ненормальними очима, показала їм каструлю, у якій варила сина. Вчителі вибігли з хати.
Ось як згадує один із свідків голодомору. „1933 р. мене направили на практику в Ріпкінський шпиталь. Завідувач шпиталю наказав усім, хто звертається із проханням видати довідку про смерть родичів, писати в них, що смерть сталася від гострої серцевої недостатності. Кілька разів за такими довідками зверталась багатодітна мати. А одного разу міліціонер привів до нас дівчину 18 – 19 років і приніс усі довідки, які видавали її матері. З’ясувалося, що ця дівчина та її мати вбили і з’їли всіх молодших дітей, а потім збожеволіла від голоду дівчина вбила й матір. А коли її варила, сусіди заявили в міліцію, що з хати чути запах вареного м’яса”.
На жаль таких фактів було дуже багато. З 12 чоловік, причини смерті яких встановили органи загсу, 7 дітей стали жертвами людоїдів. У селах, мешканці якиї „звикли” до фактів канібалізму, поширювалися чутки про доцільність споживання людського м’яса. Деякі селяни, як виявили органи ДПУ, робили навіть „запаси” – солили людське м’ясо. Вбивство дітей для споживання було встановлено за січень-березень 1933 р. у селах Білоцерківського, Володарського та Сквирськогорайонів Київської області. В Україні, за підрахунками, не було району, в якому б органи ДПУ не виявили випадків канібалізму. З’явились перші художні твори на цю тему. Невимовним болем сповнені слова селянки Христі, яка збожеволіла від усвідомлення факту людоїдства. Страхітливі картини голодомору постають у поемі Миколи Руденка „Хрест”. У голодному мареві, крізь сльози і жах божевільна Христя промовляє:
А я діточок побила,
До схід сонця поварила,
Трактористу молодцю
Наробила холодцю:
Їж, Іване! Пий, Іване!
Хай коханнячко не в’яне!
Ти ж казав: якби сама...
Подивись – дітей нема.
Їж, коханий, не барися,
Виплюнь пальчики Орисі.
Від синів та від дочок
Тільки жменька кісточок.
Душі їх пішли до раю.
Я ж останки позбираю,
Та й землиці їх віддам,
Всі ми будемо отам.
Сумна і трагічна географія голодомору не вигадана, а цілком реальна, історично достовірна.
Пройшло вже більше 70 років, а діти так і залишилися жертвами... Жертвами дорослих, жертвами нашого уряду, жертвами нашої моралі і совісті. Вже краще живуть люди, вже немає голодного 33-го... А чому ж тоді діти, квітки життя, й досі сплять на брудних звалищах, у погребах, в переході, просто під відкритим небом ? Чому матері холоднокровно залишають своїх немовлят у пологових будинках, віддають до дитячих будинків ? Чому діти брудні, голодні, майже голі, просять хліба у людей ? Чому вони, нарешті, тікають з дитячих будинків ? Гадаю, було б там тепло, гарно, якби тебе там любили, як рідну дитину, ніхто звідти й не думав би тікати.
Чому наш уряд не піклується про них ? Чому ж не піклується ? „Ми піклуємось, - відповість він, - ось закон про захист дітей, а ось – про материнство, і ось, і ось”. Та ви ж можете хоч тону паперу списати своїми законами та постановами, але ж де те, що написано !? Чому воно не здійснюється на ділі ? Сьогодні ви засуджуєте сталінський режим, те, що він приховував голод у своїй країні від непотрібних очей ! А самі ?! Самі ви чи не теж саме робите ?! Чому в жодному періодичному виданні немає справжніх цифр: скільки в кріїні безпритульних дітей, скільки їх в дитячих будинках, нарешті, скільки їх залишають у пологових будинках матері ? Прості люди не знають цифр і не будуть знати, бо уряд ретельно їх приховує, пильнує, щоб жодна інформація не потрапила на сторінки газет, журналів, книжок...
І понині не горить Вічний вогонь жертвам геноциду на Вкраїні !
І досі не висихає море сліз українського народу...
Використана література
1. С. В. Кульчицький, Ю. А. Мисик, В. С. Власов « Історія України. Повний курс підготовки студентів », К. 2007
2. Газета «Факты» - Страшные 1932 – 1933 г. г., 2004.
3. Спогади людей, які були свідками тих подій.
4. Микола Руденко, поема «Хрест»
